Category Archives: Uncategorized


Аналіз асортиментних груп продукції

замовити курсову

Замовити курсову роботу

Аналіз асортиментних груп продукції

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Методичні засади аналізу асортиментних груп продукції промислового підприємства………………………………………………………5

1.1. Сутність поняття ”асортименту” та особливості його планування на підприємстві……………………………………………………………………….5

1.2. Формування асортиментної політики підприємства………………..13

1.3. Методи аналізу товарного асортименту………………………………15

Розділ 2. Оцінювання збалансованості асортиментного портфеля методом адаптованої матриці БКГ………………………………………………………..24

Розділ 3. Розроблення рекомендацій та пропозицій щодо подальшого розвитку асортиментного портфеля підприємства……………………………28

Висновки…………………………………………………………………………34

Список використаних джерел…………………………………………………..36

 

Вступ

 

Асортиментна політика – одне з найголовніших напрямків діяльності маркетингу кожного підприємства. Особливу значимість цей напрям набуває в нинішніх умовах розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки, коли до товару з боку споживача висуваються підвищені вимоги щодо якості та асортименту, і від ефективності роботи підприємства з виробленим товаром залежать всі економічні показники організації та її ринкова позиція. Як свідчить світовий досвід, лідерство в конкурентній боротьбі отримує той, хто найбільш компетентний в асортиментній політиці, володіє методами її реалізації і може максимально ефективно нею керувати.

На жаль, керівництво багатьох підприємств сфери торгівлі України погано розуміє всі переваги ефективної асортиментної політики, і тому одним із напрямів економічного зростання країни є залучення уваги до даної проблеми.

Проблеми здійснення асортиментної політики є сьогодні однією з найактуальніших для організацій України, від якості їхнього рішення залежать і конкурентоспроможність продукції організації, і частка, яку займає організацією на ринку, і обсяги одержуваного прибутку як найближчим часом, так і в перспективі. Як показує досвід, у багатьох випадках причини невдач українських торговельних організацій полягають саме у прорахунках, допущених при формуванні асортиментної політики. Щоб планування асортименту було ефективним, кожної організації необхідно виробити чітку схему організації цього процесу, при цьому, ключова роль повинна бути відведена відділу маркетингу.

Асортимент пропонованих товарів підприємства повинен бути по можливості широким. Стійкості асортименту сприяє твердження для кожного магазину асортиментного переліку, який складається на основі даних по вивченню попиту, профілю магазина, обсягу товарообігу, розміру торговельних площ. Цей документ затверджується на один рік і знаходиться під постійним контролем керівника підприємства.

На підставі викладеного ми бачимо, що актуальність теми очевидна, тому що при правильному виборі асортиментної політики торговельного підприємства буде задовольнятися попит споживача, а, отже, отримання прибутку.

Об’єкт дослідження – роздрібне торгівельне підприємство молочної продукції.

Предмет дослідження – сукупність теоретичних, методичних і практичних проблем, пов’язаних з товарною політикою торговельного підприємства в системі маркетингу.

Мета курсової роботи – проаналізувати асортиментних груп продукції промислового підприємства на основі адаптованої матриці БКГ.

Завданнями курсової роботи є:

– вивчення методичних засад аналізу асортиментних груп продукції промислового підприємства;

– оцінювання збалансованості асортиментного портфеля методом адаптованої матриці БКГ;

– розроблення рекомендацій та пропозицій щодо подальшого розвитку асортиментного портфеля підприємства.

Для того, щоб отримати повну версію курсової роботи зв’яжіться з нами

Також ви можете замовити оригінальну курсову на будь-яку тему, написану кваліфікованим виконавцем саме для вас

замовити курсову

Євро-інтеграційні прагнення і реалії України (зразок курсової 2013р.)

Колектив сайту DocentX пропонує вашій увазі зразок курсової роботи на тему “Євро-інтеграційні прагнення і реалії України”. Дана робота служить зразком якості написання виконавцями нашого сайту і її використання для власних цілей може бути небезпечним для вашої репутації. Щоб замовити унікальну курсову роботу, написану спеціально для вас, натисніть на банер нижче. Ознайомтеся з цінами на інші роботи

замовити курсову

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………………..3

Розділ І. Сучасний стан розвитку ЄС та передумови інтеграції України в європейський економічний простір………………………………………………5

1.1. Європейська інтеграція на сучасному етапі…………………………..…5

1.2. Нормативно-правова база відносин України з ЄС……………………..13

1.3.  Гармонізація Українського законодавства з Європейським………….15

Розділ ІІ. Аналіз зовнішньоекономічних відносин України з ЄС……………17

2.1. Зовнішня торгівля України з країнами ЄС……………………………..17

2.2. Товарна структура експорту та імпорту України до країн ЄС………..19

Розділ ІІІ. Шляхи прискорення входження України до ЄС…………………..20

Висновки…………………………………………………………………………28

Список використаних джерел………………………………………………..…30

 

Замовити курсову роботу

Вступ

 

Актуальність теми даної роботи полягає в тому, що об`єктивна необхідність вимагає поступового, але неухильного включення економіки України до системи міжнародного поділу праці (МПП), світових інтеграційних процесів. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації третього тисячоліття.

В майбутньому велике значення буде мати  інтеграція України в Європу. Україна широким фронтом виходить на західноєвропейський соціально-економічний простір. Таким чином самостійність України зовсім не означає її самоізоляції на міжнародній арені.

Сучасні тенденції світового розвитку ставлять перед Україною нові проблеми та потребують від неї активної участі в їх рішенні.

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об’єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз, розширення якого приведе до того, що за 3-5 років  Україна матиме з Євросоюзом спільний кордон. Це відкриє нові можливості для поглиблення співпраці, та водночас і змусить відповідати на нові виклики.

В даній роботі викладені найголовніші міркування й аргументи на користь європейської інтеграції України та пропозиції щодо наступних першочергових ініціатив з боку нашої країни.

Метою роботи є вивчення, аналіз  економічної співпраці України з країнами Західної Європи та інтеграція України до ЄС.

У роботі відповідно до даної мети поставлені наступні задачі:

  • розкрити основні напрями співпраці і шляхи інтеграції України до ЄС;
  • дати характеристику  сучасного стану зовнішньоторгівельного обороту України з країнами ЄС;
  • проаналізувати динаміку розвитку зовнішньоторгівельних зв’язків;
  • Намітити основні шляхи, дати рекомендації щодо вдосконалення економічної співпраці, визначити першочергові цілі на шляху інтеграції України до ЄС.

Об’єктом дослідження є сукупність зв’язків (торгових, інвестиційних, фінансових) між Україною і країнами Західної Європи.

Предметом дослідження є процес взаємодії  суб’єктів  зовнішньоекономічної діяльності України і країн ЄС.

Теоретичною і методологічною основою роботи послужили закони і нормативні акти, публікації друковані, періодичні видання.  

Під час написання даної роботи мною було опрацьовано багато літератури (друковані публікації, періодичні видання, закони і т.ін.) і серед неї виділяються такі видання як “Віче”, “Економіка України”, “Політика і час”, збірник документів “Україна на міжнародній арені”  та ін., в яких зібраний і надрукований цікавий та корисний матеріал : статистичні відомості стосовно зовнішньоекономічних стосунків України з країнами ЄС, глибокий аналіз цих відомостей, детально переглянуті проблеми і перспективи розвитку стосунків Україна – ЄС. Також необхідно відмітити таких авторів, як І. Бураковський, Г. Немиря, О. Павлюк, В. Маштабей , в статтях яких детально проаналізована нормативно-правова база стосунків Україна-ЄС, визначено чим ЄС привабливий для України і чим Україна приваблива для ЄС як економічний партнер, намічено основні заходи щодо подальшої інтеграції України в ЄС. Але також треба зауважити на тому, що на даний час замало друкується статистичних даних щодо економічних зв’язків України з країнами Західної Європи, відсутні монографії, присвячені проблемі інтеграції України в Європу.  

Розділ І. Сучасний стан розвитку ЄС та передумови інтеграції України в європейський економічний простір

 

1.1. Європейська інтеграція на сучасному етапі

 

Розходження в рівнях економічного розвитку країн ЄС і в ступені їхнього бажання брати участь в інтегрованих областях привели ще в 80-і роки до появи ідеї Європи “концентричних кіл” і Європи з “змінюваною геометрією”, і надалі обговорювалися і розвивалися. Однак найбільшу актуальність вони придбали тоді, коли встало питання про приєднання до ЄС Центральної і Східної Європи (ЦCЄ).

На сесії Європейської ради в Копенгагені в червні 1993 р. було прийняте рішення про те, що держави, які мають статус асоційованих членів ЦСЄ, що побажають ввійти в ЄС, зможуть зробити це, як тільки будуть мати змогу виконати відповідні вимоги. [22, с. 48]

Найбільше наполегливо за якнайшвидше включення центрально- і східноєвропейських країн у ЄС ратує Німеччина, що швидко розширює свій вплив у цих країнах і активно освоює їхні ринки. Обґрунтовуючи свою позицію, вона аргументує її життєвою необхідністю поширення на цей регіон зони стабільності, що існує в Західній Європі. Про те ж говорять і висновки групи вчених з ряду європейських країн, що за завданням КЄС аналізували, що відбуваються в Східній Європі за перетворення. Експерти із сіми наукових інститутів, у тому числі з німецького суспільства по зовнішній політиці, прийшли до висновку, що нестабільним країнам у східній частині континенту, якщо їх вчасно не прийняти в ЄС, можуть знадобитися надзвичайні заходи допомоги в мільярди доларів, крім того, може відбутися новий розкол між Сходом і Заходом, супроводжуваний погрозою посилення    націоналістичних тенденцій по обидва боки і виникнення етнічних і ідеологічних конфліктів.

Ця точка зору широко поширена й у німецьких засобах масової інформації. “Поетапна інтеграція в західне економічне співтовариство” і, нарешті, членство провідних реформи країн Східної, Центральної і Південно-Східної Європи являє собою єдину можливість створення там надійного укладу ринкової економіки і демократії”.

Багато європейських політиків вважають, що сам Європейський Союз одержить від розширення своїх границь у східному напрямку гарантію від економічного колапсу і встановлення в цій зоні авторитарних режимів, що з’явилися би погрозою не тільки безпосередньо ряду європейських політиків, а й більшій рівновазі усередині самого союзу, насамперед з огляду на зростаючу силу Німеччини. Це особливо важливо, оскільки франко-германський тандем останнім часом починає давати збої. Крім того, таким шляхом не тільки Німеччина, але й інші країни-члени ЄС закріпили б свій вплив у цій частині Європи, хоча вже зараз 50 % торгівлі центрально- і східноєвропейських країн приходиться на країни Заходу. У зв’язку з цим варто мати на увазі, що, по розрахунках західних економістів, Центральна Європа незабаром може перетворитися в одну з найбільш швидко розвиваючихся частин континенту. [24, с. 136]

До числа активних прихильників розширення ЄС на схід відноситься і колишній президент Європейського банку реконструкції і розвитку Жак Атталі, у свій час він неодноразово заявляв, що Європа складається не з дванадцяти, а із сорока держав. Він вважає, що навіть у 2001 р. буде вже занадто пізно включати їх у ЄС. І якщо це не відбудеться в потрібний момент, то “Захід стане головним винуватцем катастрофи демократії на Сході”. У своїй книзі “Європи”, що вийшла в 1994 р., Ж.Атталі висловлюється за те, щоб Європейський Союз став федерацією і поширився на весь континент.

Свій погляд на проблему розширення ЄС висловив і Жак Делор. Ще будучи головою  КЄС, Делор заявив, що “границі об’єднаної Європи проходять по границях Радянського Союзу, а це значить, що до об’єднаної Європи можуть належати Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія, Албанія, Кіпр і Мальта”. Він додав: “Не можна забувати про три балтійські держави, а потім, якщо в колишній Югославії знову запанує світ, чому би не включити Боснію, Хорватію, Македонію і те, що тепер стало союзом Сербії і Чорногорії. У Європейського союзу немає вибору, і “інтеграція є єдиним способом який дає можливість вижити в цьому новому світі, повному небезпеки, але також і надій”.

Що стосується європейських держав, що входили раніше до складу Радянського Союзу, як, наприклад, Україна, Білорусія і Молдавія, то члени ЄС не виключають і їхнього прийняття, правда в дуже віддаленому майбутньому і тільки за умови створення в них справді демократичної системи й успішного реформування економіки. [25, с. 81 – 83]

Однак практично всі члени Європейського Союзу солідарні в тому, що Росія ні при яких умовах не зможе ввійти в їхнє число. Це, утім, не виключає, на їхню думку, створення системи угод про співробітництво в самих різних областях між ЄС і РФ. Як писав у газеті “Монд” міністр закордонних справ Франції А. Жюппе, прийняти Росію в Європейський союз означало б “убити європейське будівництво”. Він підкреслив, що “Велика Європа, безумовно, буде великою, але не включить у себе весь європейський континент і його середземноморське обведення”.

Розширення ЄС на схід, безумовно, торкнеться інтересів Росії, і наслідки можуть бути для неї дуже неоднозначними, особливо в перехідний  період.   Воно  буде  ще  більше  сприяти переорієнтації економіки ЦСЄ на ринку ЄС і зробить східно- і центральноєвропейські ринки недоступними для російських товарів, незважаючи на вже підписані торгові угоди між Росією і ЄС.

Що стосується країн Центральної і Східної Європи, то вони і самі активно прагнуть стати повноправними членами Європейського Союзу. Президент Польщі  заявив Э. Балладюру під час перебування останнього прем’єр-міністром Франції: “Якщо ми не приєднаємося вчасно до Заходу, Схід знову поглине нас”. Польща й Угорщина ще в квітні 1994 р. офіційно звернулися з проханням про приєднання до ЄС. Чеська Республіка – наприкінці 1995 р. [24, с. 118]

Держави Центральної Європи затверджують, що вони в такій же мірі готові до вступу в ЄС, у якій у  минулому були готові Греція, чи Іспанія, чи Португалія в момент звертання з проханням про прийом. Як вважає ряд західних економістів, Польща, Угорщина і Чехія поки ще не готові приєднатися до ЄС. Однак вони не далекі від того, щоб відповідати пред’явленим умовам. До цього не готов ще сам Європейський Союз. І основною перешкодою є те, що нові претенденти на членство в ЄС – це бідні країни. Якщо розширення ЄС за рахунок прийому трьох країн ЄАСТ піднімає середній рівень ВВП на душу населення в Європейському Союзі, то його розширення за рахунок прийому трьох країн Центральної Європи знизить його, навіть якщо економічний підйом, що почався, продовжиться. Вони  обов’язково будуть конкурувати з країнами Південної Європи й Ірландією за доступ до структурних фондів ЄС, змушуючи інші країни-учасниці збільшувати свої внески в бюджет союзу. Товари, що вони експортують , відносяться до категорій, що торкають інтересів країн-членів ЄС. Мова  йде про сталь, хімічну і  сільськогосподарчу продукцію. Вступивши в ЄС, вони, безсумнівно, використають у своїх інтересах і на шкоду іншим членам захисні положення цих галузей, особливо загальної с/г політики.

Виходячи з розумінь захисту власних інтересів, країни-члени ЄС поки що тримають своїх східних сусідів на відстані, ведучи з ними принизливий торг про діл кожного з них на ринку ЄС і висновків угод про висилку іммігрантів.

Європейська інтеграція – це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Від часу свого заснування 1957 року Європейський Союз поступово перетворився на один з найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий компонент новостворюваної архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів.

Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів,  побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин.

Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки,  насамперед на ринок ЄС. [21, с. 137]

Сьогодні Європейський Союз займає провідні позиції у світовому господарстві. На його частку припадає 41,4 % світового товарного експорту та 39,8 % імпорту, 42,8 % сагового експорту та 41,9 % імпорту послуг. Тому для будь-якої країни співробітництво з Європейським Союзом означає можливість отримати істотні економічні здобутки, які, зрештою, сприятимуть економічному зростанню та підвищенню життєвого рівня населення. При цьому слід зазначити, що таке співробітництво вигідне всім сторонам. Думка про те, що виграш одного партнера означає втрати іншого, є хибною. [10, с. 16]

Ось чому, враховуючи особливості сучасного стану економіки України, можна навести цілу низку аргументів на користь розвитку співпраці з ЄС :

  1. Економічний потенціал ЄС та динаміка його розвитку дають можливість дійти висновку про те, що Європейський Союз являє собою великий ринок збуту виробів та джерело задоволення потреб України в найрізноманітніших споживчих та інвестиційних товарах. До того ж торгівля з ЄС є важливим джерелом надходження вільно конвертованої валюти, дозволяє обмежувати бартер, масштаби якого сьогодні загрожують економічній безпеці країни.
  2. Співробітництво України з Європейським Союзом необхідне для технологічного оновлення українського виробництва. Виробничі технології українських підприємств відстають від тих, що їх використовують передові європейські країни, Україна не має капіталу, необхідного для модернізації наявних та створення нових сучасних підприємств. А без модернізації успадкованих від СРСР виробничих структур Україна навряд чи може сподіватися вийти на траєкторію стійкого економічного розвитку та подолати зростаюче відставання від економічно розвинутих країн, які визначають напрями та масштаби динаміки світової економіки. Іншими словами, йдеться про створення виробничо-технологічного укладу, порівнянного з європейським.
  3. Протягом десятиліть українські підприємства були фактично відрізані від світового ринку. Тому їх вихід на європейський ринок має велике значення як джерело досвіду та практичних вмінь конкурувати з виробниками інших країн, розробляти та реалізовувати стратегію виробничо-комерційної діяльності, зорієнтованої на світову кон’юнктуру відповідних ринків. При цьому слід окремо зазначити, що вміння успішно діяти на міжнародних ринках веде до підвищення рівня та якості задоволення потреб національних споживачів.
  4. Розвиток співробітництва з ЄС сприятиме повнішому використанню потенціалу України як транзитної держави, що означає збільшення надходжень від експорту транспортних послуг та розвиток відповідних галузей промисловості.
  5. Однією з тенденцій сучасного промислового розвитку є формування виробничо-комерційних ланцюгів, учасниками яких є фірми та підприємства різних країн. Інтеграція українських виробників у такі ланцюги дасть змогу виходити на нові перспективні ринки збуту, раціоналізувати власне виробництво, гнучкіше реагувати на зміни міжнародної економічної кон’юнктури, забезпечувати стабільний розвиток відповідних виробництв.
  6. Європейський Союз – це невичерпне джерело досвіду функціонування ринкової соціально зорієнтованої економіки та державного регулювання економічних процесів. Очевидно, саме тут Україна може отримати знання щодо розробки та реалізації антимонопольної політики та здійснення контролю за концентрацією економічної діяльності, регулюванням фондового ринку, політики в галузі зайнятості тощо,
  7. Розвиток співробітництва з ЄС неминуче означає необхідність запроваджувати відповідні правила та стандарти вироблення та реалізації економічної політики, поведінки первинних економічних агентів. А це, в свою чергу, сприятиме формуванню прозорого середовища виробничо-комерційної діяльності на національному ринку, що має надзвичайно велике значення для України.
  8. Розвиток міжнародного співробітництва в цілому та економічних зв’язків з ЄС зокрема безпосередньо впливає на більш раціональний розподіл ресурсів, підвищення ефективності економічних процесів, тобто має позитивні наслідки в довготерміновому плані.
  9. Саме на європейському фінансовому ринку, який сьогодні є найбільшим у світі, Україна може мобілізувати кошти, необхідні для забезпечення макроекономічної стабільності, диверсифікуючи тим самим джерела зовнішніх запозичень.

Слід окремо зазначити, що сьогодні основні товарні потоки ЄС сконцентровані в межах самого союзу. На ринок ЄС припадає 62,7 % сукупного товарного експорту та 63,1 % імпорту. Іншими словами, ЄС сьогодні характеризується одним з найвищих рівнів внутрішньорегіональної торгівлі. А це означає, що вихід на внутрішній ринок Європейського Союзу великою мірою визначатиметься саме якісним рівнем співробітництва України з цим інтеграційним угрупованням. [3, с. 12]

Економічно-торговельні відносини з ЄС – це потенційний шанс, яким треба вміти скористатися, розрізняючи наявні можливості і виправдану обережність від невиправданого оптимізму і популістських страхів.

Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини тощо. Європейська інтеграція також означає зміцнення національної безпеки та безпеки громадян, адже вона виключає застосування сили як методу вирішення залагоджування суперечностей, сприяє стабільності у відносинах з усіма сусідами. В цьому контексті успішне просування України шляхом європейської інтеграції може наблизити до Європи і Росію, зміцнить українсько-російські взаємини, що відповідає національним інтересам обох країн.

Як повноправний учасник побудови об’єднаної Європи, а в майбутньому – член Європейського Союзу, Україна зможе впливати на вироблення відповідних рішень і, таким чином, на процеси, що відбуваються на європейському континенті – перебуваючи осторонь, Україна не матиме ані економічних, ані політичних ресурсів для такого впливу і може перетворитися радше на слабкий об’єкт, ніж активний суб’єкт європейської політики. Можливою альтернативою європейській інтеграції є поступова маргіналізація України, її економічна недорозвинутість, політична нестабільність і поява нових загроз національній безпеці. Геополітична невизначеність зробить Україну надто вразливою для зовнішнього тиску. Після початку розширення Європейського Союзу на схід та внаслідок активної участі в ньому всіх без винятку західних сусідів України опинитися поза цим процесом означатиме самоусунення від загальноєвропейських процесів і небезпеку ізоляції. В такому разі ціна неінтеграціі може виявитися набагато вищою від ціни інтеграції.

 

1.2. Нормативно-правова база відносин України з ЄС

 

Фактично від початків унезалежнення Україна будувала свою зовнішню політику і – в ширшому розумінні – свою незалежність на “поверненні до Європи”. Україна стала першою країною на теренах СНД, що уклала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (16 червня 1994 р.), де було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами. У 1994-1996 роках ЄС ухвалив Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) і План дій (6 грудня 1996 р.), які висловлювали підтримку незалежності, територіальної цілісності, демократичних політичних та економічних перетворень в Україні та її інтеграції до світової економіки, 1 березня 1998 року Угода про партнерство і співробітництво набула чинності, незабаром 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено “Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу”, розраховану на період до 2007 року. Набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі було проголошено стратегічною метою, а отримання статусу асоційованого члена ЄС – головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньотерміновому вимірі. [18, с. 108]

На відміну від інших центрально-східноєвропейських країн, які мають з Європейським Союзом угоди про асоційоване членство, а більшість з них уже розпочали безпосередні переговори про вступ до нього, в УПС прямо не йдеться про перспективи приєднання України до ЄС. Не визначено перспективи набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі і в Спільній стратегії ЄС щодо України. ухваленій на Гельсінському саміті Євросоюзу 11 грудня 1999 року. Разом з тим у цьому документі Європейський Союз вперше визнав “європейські прагнення України” і привітав її “проєвропейський вибір”. Ухвалюючи Спільну стратегію щодо України, розраховану на чотирирічний термін, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайліпше відповідає інтересам Європейського Союзу, було, зокрема, підкреслено, що повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво е передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні утвердити свою європейську ідентичність.

Таким чином, незважаючи на те, що Спільна стратегія засвідчила політичну неготовність Європейського Союзу до розгляду на цьому етапі питання про майбутні перспективи України щодо членства в ЄС, вона запропонувала нові сфери і можливості для поглиблення співпраці, які, за умови їх відповідного використання, відкриють Україні двері до Європейського Союзу. [19, с. 72]

Очевидно, що сучасні слабкі євроінтеграційні позиції України та її невідповідність політичним і економічним критеріям для вступу до ЄС є закономірним результатом непослідовності і зволікання у здійсненні реформ- Роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної і Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Домінування “декларативної” і брак “імплементаційно’і” культури в органах виконавчої влади, слабка інституційна і функціональна закріпленість пріоритетності політики європейської інтеграції у повсякденній діяльності Уряду, неефективні механізми міжвідомчої координації і моніторингу виконання ухвалених рішень, низький рівень фахової підготовки і знань державних службовців навіть вищої ланки того, що стосується європейськоїї інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угоди про партнерство і співробітництво та Стратегії інтеграції до ЄС.

Успіхи української дипломатії і заслужене визнання позитивної ролі України в підтриманні регіональної безпеки виявилися недостатніми, аби компенсувати брак структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами і деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з другого, передовсім у сфері європеїзації українського законодавства, лише тяганиною парламентських процедур чи, тим паче , “неконструктивною опозиційністю” Верховної Ради.

 

1.3.  Гармонізація Українського законодавства з Європейським

 

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС І сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах – членах ЄС.

Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров’я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти.

Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС. [25, с. 94]

Євроінтеграція має стати першочерговим пріоритетом для всіх гілок і рівнів влади в Україні, Під цим кутом зору послідовне здійснення адміністративної реформи має містити чітку реалізацію цієї пріоритетності і забезпечити відповідні зміни в структурі міністерств і відомств та механізмах міжвідомчої координації. Досвід інших центрально- і східноєвропейських країн свідчить, що доцільним є запровадження посади Спеціального уповноваженого Уряду з питань європейської інтеграції у ранзі міністра, наділеного необхідними повноваженнями з координації зусиль усіх органів виконавчої влади щодо співпраці з ЄС.

Для більш плідної координації діяльності  Уряду та Верховної Ради варто було б створити в парламенті спеціальний Комітет з питань європейської інтеграції. Така новація логічно відбивала б стратегічність напряму європейської інтеграції, сприяла б більшій симетричності міжпарламентських контактів і ефективнішому парламентському контролю за процесом європейської інтеграції, надто ж у напряму гармонізації законодавства України із законодавством ЄС. Комітет у закордонних справах також мав би відстежувати питання європейської інтеграції, але це не було б його основною функцією. Такий розподіл компетенції існує практично в усіх парламентах країн-кандидатів на вступ до ЄС. У цілому Верховна Рада, як інститут, що прямо представляє громадян України, могла б відігравати помітнішу роль у заохоченні кращого розуміння і підтримки суспільством процесу європейської інтеграції. [26, с. 53]

Реалізація європейського вибору вимагає не тільки політичної волі, а й відповідним чином підготовлених кадрів державних службовців, причому не тільки в центральних відомствах, ай на регіональному і місцевому рівнях, Загальна програма перепідготовки і навчання має забезпечити необхідні знання і навички щодо розуміння цілей інтеграції і Європейського Союзу, його основних інституцій і процесу ухвалення рішень, вміння вести переговори, використовувати європейські інформаційні ресурси, покращення володіння однією з основних європейських мов. Спеціальні програми перепідготовки службовців за секторами мають супроводжувати і дещо випереджати процес гармонізації законодавства та імплементації УПС.

Розділ ІІ. Аналіз зовнішньоекономічних відносин України з ЄС

 

2.1. Зовнішня торгівля України з країнами ЄС

 

З моменту проголошення незалежності Україна почала вживати енергійні заходи по встановленню і розвитку зовнішньої торгівлі з Німеччиною. З огляду на економічний розвиток Німеччини, її потенціал, на її місце серед інших розвинутих країн Заходу торговельно-економічні відносини з нею, безумовно, мають пріоритетне значення.

У галузі зовнішньої торгівлі Німеччина була і залишається одним з найважливіших партнерів України, на неї припадає близько 7% загального обороту нашої держави. За підсумками 1999 р. Україна увійшла до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі й впевнено посідає друге місце після Російської Федерації. Досягнутий рівень взаємної торгівлі ( 2 млрд. дол) є найвищим за весь час існування незалежної Української держави, хоча й досить скромним порівняно із загальними обсягами німецької зовнішньої торгівлі, де наша частка становить лише 0,2 %.

У структурі торгівельного обороту спостерiгається від’ємне сальдо взаємної торгівлі, яке на жаль, набуло хронічного характеру (рис. 1) аналогічною, проблемою стикаються й інші країни з перехідною економікою. Варто зауважити, що серед 27 держав  ЦСЄ та СНД тільки три (Росія, Словенія, Словаччина)  спромоглися досягти позитивного торговельного балансу з Німеччиною. [8, с. 36]

Для забезпечення німецького експорту до України через гарантії фірми «Гермес» щорічно створюється фонд розміром у 300 мільйонів німецьких марок. Передумовою надання гарантій є відповідні гарантії уряду України.

Однак слід зважити на те, що становлення економічних і торговельних зв’язків між нашими державами відбувається у складних умовах стагнації внутрішньої кон’юнктури Німеччини., особливо у  іі західних землях, та загальної кризи господарства України. Тому налагодження ефективних комерційних і виробничих зв’язків між фірмами і установами, підприємствами і підприємцями, створення СП ,торговельних представництв потребує наявності відповідних умов для співробітництва, підписання необхідних договорів та угод, міжнародних контактів різних рівнів. [3, с. 17]

Торгівля між Україною та Німеччиною перебуває на переломному етапі товарообмін зазнає значних змін. але, як уявляється, поки що не виникла така його структура, яка була б взаємовигідною для національних економік обох сторін і відповідала їх потенційним можливостям.

Головною задачею зовнішньоторгівельної політики України є подолання негативного сальдо торгового балансу України з Німеччиною,  а також збільшення частини готових виробів в у структурі українського експорту.

  Наявність негативного сальдо у зовнішньоторгівельному обороті України з Німеччиною свідчить про те, що українські товари в цей час менш конкурентоздатні в порівнянні з продукцією німецьких виробників. За останнім часом активізувалася робота по сертифікації української продукції, впровадженню нових технологій, організації спільних виробництв. Реалізація цих і інших заходів вплине істотний чином на підвищення конкурентоздатності українських товарів і прискоренню термінів їх просування на ринки Німеччини.

Аналізуючи динаміку зміни стану зовнішньої торгівлі України і Німеччини, можна констатувати, що є перспективи для їх подальшого розвитку. Основою цього є поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків, здійснюване не тільки на міжурядовому рівні але і окремими підприємствами України і Німеччини.

 

2.2. Товарна структура експорту та імпорту України до країн ЄС

 

Безумовно, вже сьогодні країни ЄС перетворились на важливого партнера України у розвитку економічних зв’язків. Про це, зокрема, свідчать дані статистики, які показують значне збільшення-торговельного обороту між ними в останні роки.

Протягом всього пострадянського періоду Україна переживала, як це добре відомо, безперервне щорічне падіння ВВП. У 2000 року ВВП України склав 37 % від рівня 1992 року та 30 % від рівня 1990 р. Випуск промислової продукції становив 1999 р. 42% від рівня 1990 р. Серед 25 трансформаційних економік це унікальний випадок за десятирічний період спостережень (1989 -1999 р. р.).

Однак на такому тлі зовнішньоторговельні стосунки країни з ЄС відзначалися неабияким динамізмом. Український експорт до цих вимогливих ринків протягом 7 років (1992—1999 р.р.) зростав щороку більш як на десять відсотків, деколи сягаючи навіть 16 % зростання (рис. 10). Це безперечна ознака досить швидкої переорієнтації експортного сектору та зовнішньої торгівлі України на Захід. Частка ЄС у зовнішній торгівлі України з 1992 року постійно зростала й досягла у 1999 році майже 17 % загального експорту України та близько 23 % загального імпорту . [10, с. 134]

Крім того, слід звернути увагу на те,  що український імпорт з регіону ЄС лише приблизно на 60 % покривається українським експортом. [8, с. 24]

Так що існує негативне сальдо взаємної торгівлі у розмірі понад 1 млрд. дол. США. Це не тільки підтверджує низьку конкурентоспроможність українського експорту на ринках ЄС, але ще також і те, що європейські країни розглядають Україну переважно як  ринок збуту для власних товарів.        

Однак існує ціла низка проблем торговельних стосунках України з країнами ЄС. Головними з них видаються наступні: Хронічна дефіцитність торгівлі; Відсутність помітних зрушень у товарній структурі; Обмеження щодо подальшого нарощування експорту; Проблеми імпорту

Розділ ІІІ. Шляхи прискорення входження України до ЄС

 

У зв’язку з викладеними фактами можна сформулювати і основні завдання зовнішньоекономічної політики України у відносинах з країнами ЄС :

  1. Якомога повніша реалізація у відносинах з ЄС та його країнами-членами загальних принципів торговельно-економічного співробітництва, викладених в Гельсінському Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Паризькій хартії для нової Європи, документах Мадридської та Віденської нарад НБСЄ, Бонської Конференції НБСЄ з економічного співробітництва, у Гельсінському документі НБСЄ “Виклик змін”, Європейській енергетичній хартії, Декларації Люцернської конференції (квітень 1993 р.), а також зафіксованих в Угоді про партнерство і співробітництво між Європейськими співтовариствами та їх державами-членами і Україною від 14 червня 1994 року. Тимчасовій угоді про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між країнами західноі Європи  і Україною 1 червня 1995 року.
  2. Своєчасне і комплексне здійснення економічних та політичних заходів, що є необхідними для початку переговорів з країнами Західної Європи щодо створення в перспективі в їх відносинах зони вільної торгівлі.

З. Здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн-членів у питанні якнайшвидшого приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) /Світової організації торгівлі (СОТ), одержання якнайширшого доступу до Загальної системи преференцій з країнами Західної Європи, грунтуючись на визнанні України країною з перехідною економікою.

  1. Вирішення питань, пов’язаних з можливістю приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах енергетики, транспорту, науки і техніки, інформатики, сільського господарства,

окремих галузей промисловості, охорон» навколишнього середовища, освіти.

  1. Забезпечення безперешкодного недискримінаційного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки країн – членів ЄС.
  2. Здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги для успішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насамперед якомога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формування міжнародно-конкурентоспроможної економіки.

Питання про можливе набуття статусу асоційованого члена ЄС  має розглядатися в майбутньому не як самостійне завдання, а як можливий альтернативний варіант розвитку відносин  з країнами Західної Європи залежно від досягнутих результатів адаптації до вимог ЄС і ефективності розвитку відносин в рамках СНД. [26, с. 105 – 107]

Безумовно, було б невиправданим ставити всі ці завдання одночасно, оскільки у цьому разі навряд чи вдасться виконати хоча б одне із них. Отже, необхідно виділити окремі етапи розвитку взаємних економічних відносин. Таких якісно різних етапів можна визначити, принаймні, три.

Перший етап створення передумов для розвитку співробітництва, в який Україна вступила в 1994 році. На цьому етапі головна увага має бути зосереджена на таких проблемах.

Насамперед слід вирішити завдання успішного проведення внутрішніх економічних перетворень в Україні з метою створення ринкового середовища, здатного до взаємовигідного співробітництва з ЄС та його країнами-членами та інтеграції в європейські економічні структури.

Необхідно також створити організаційні макроекономічні передумови для майбутнього включення в європейські економічні структури (насамперед заохотити створення здатних до масштабної міжнародної кооперації великих фірм, фінансово-промислових груп).

Ще одним завданням початкового етапу є гармонізація законодавства України, що регулює зовнішньоекономічні відносини та створює для них загальне економічне середовище, до вимог системи ГАТТ/СОТ і початку пристосування до вимог гармонізованого та уніфікованого законодавства ЄС. [27, с. 110]

Важливе значення має визначення пріоритетних галузей і секторів української економіки, що володіють або можуть володіти конкурентними перевагами у  європейській економіці, динамічне нарощування їх експортного потенціалу, в тому числі за рахунок залучення кредитів та прямих інвестицій з країн—членів ЄС.

Паралельно з цим потрібен розвиток договірних відносин з країнами Західної Європи, виборювання більш вільного доступу на його єдиний ринок, в тому числі шляхом отримання відповідних квот стосовно певних експортних товарів, імпорт яких до з країн Західної Європи обмежується, одержання доступу до так званої Загальної системи преференцій Європейських співтовариств від 1971 року.

Слід опрацювати питання про можливість вибіркового підключення до тих проектів європейського співробітництва та інтеграції, де Україна вже сьогодні здатна дотримуватись жорстких міжнародних вимог і стандартів й використання такого підключення з метою апробації конкретних механізмів взаємодії України з європейськими економічними структурами.

Нарешті, слід подбати про найбільш раціональне використання фінансової допомоги ЄС з метою подолання тимчасових ускладнень з платіжним балансом України, забезпечення критичного імпорту, реальної макроекономічної стабілізації на основі переходу до розвитку виробництва, створення інституційної основи ринкової економіки та динамізації прогресивних структурних зрушень. [1, с. 34]

Лише ефективне вирішення основних завдань першого етапу зробить правомірною постановку нових, більш складних завдань на другому етапі – етапі прискореної адаптації і початку входження в європейські економічні структури, що може зайняти 6-10 років. Головним змістом другого етапу має стати:

 

  • прискорений вихід і закріплення на спільному з країн Західної Європи українських виробників товарів і послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих сферах і секторах української економіки;

 

  • істотне розширення і поглиблення процесу вибіркового входження України в європейські економічні структури, насамперед через розвиток великих інтернаціоналізованих фірм, фінансово-промислових груп, і створення тим самим передумов для майбутньої комплексної інтеграції в європейські економічні структури в цілому;
  • значна диверсифікація форм економічної і науково-технічної взаємодії з особливою увагою на розвиток стійких і комплексних форм міжнародної науково-технічної і виробничої кооперації;
  • за умови досягнення принципової згоди ЄС на створення в перспективі з Україною зони вільної торгівлі — проведення переговорів з  країнами ЄС і досягнення комплексної угоди щодо поступового створення зони вільної торгівлі, що передбачала б повне скасування мита та аналогічних податків і зборів, кількісних та будь-яких інших адміністративних обмежень на шляху вільного переміщення товарів і послуг, застосування національного режиму внутрішнього оподаткування до товарів і послуг іншої сторони;
  • прийняття гармонізованих правил щодо регулювання взаємних економічних та науково-технічних стосунків; досягнення приблизної адекватності законів України та країн Західної Європи у таких сферах: митне законодавство, законодавство про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік компаній та податки, інтелектуальну власність, охорону праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорону здоров’я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, законодавство та нормативні правила стосовно ядерної енергії, транспорт;
  • поступове створення передумов для подальшої лібералізації економічних зв’язків — у сфері переміщення капіталів та робочої сили з підвищенням ступеня координації зовнішньоекономічної та загальноекономічної політики.

Нарешті, на третьому етапі – етапі комплексної інтеграції в європейські економічні структури (його можлива тривалість – 10-20 років) можна було б вирішити найбільш складні проблеми інтеграції економіки України в цілому в європейські економічні структури. [21, с. 29]

Слід зазначити, що конкретний зміст цього віддаленого етапу зараз визначити непросто: він буде значною мірою залежати від результатів попередніх етапів і загального геополітичного становища в європейському та євразійському регіонах в майбутньому.

Оцінюючи перспективи економічного співробітництва України і ЄС та його країн-членів, слід особливу увагу приділити двом ключовим проблемам.

Перспективи економічної взаємодії України з ЄС та його країнами-членами залежать насамперед від раціональності експортної політики України відносно цього регіону. Це має бути ядром всієї зовнішньоекономічної політики країни. Щоб бути ефективною, вона має будуватися на принципі селективного розвитку на базі використання конкурентних переваг, якими володіє економіка України сьогодні і реально може володіти в майбутньому, з урахуванням специфічних потреб і вимог єдиного європейського ринку.

В результаті реалізації експортної політики має відбутися суттєве збільшення питомої ваги країн Західної Європи в експорті України – з нинішніх 11 % до, принаймні, 18-20 % в 2005р. [20, с. 48]

Причому на початку цю проблему доведеться вирішувати в несприятливих умовах відсутності чітко вираженої довгострокової профілізації українського експорту на основі міжнародної спеціалізації виробництва і стійких ніш на єдиному ринку ЄС. За таких умов головним завданням буде забезпечення швидкої реакції на поточні наявні можливості збільшення експорту. При цьому українські виробники експортних поварів і послуг мають змогу спиратись на істотно менший рівень оплати праці в країні, що створює передумови для політики цінової конкуренції по технічно нескладних виробах та окремих технологічних операціях з підвищеним рівнем трудомісткості в переробній промисловості, включаючи лету ( в тому числі на основі переробки давальницької сировини), деревообробну промисловість, збирання електронних та електротехнічних виробів з імпортних комплектуючих, окремі види виробництва в чорній і кольоровій металургії. Передумовою використання цих можливостей є, однак, врегулювання з країнами Західної Європи питань, пов’язаних із необгрунтованим в численних випадках застосуванням до України антидемпінгових процедур.

Важливим напрямом експортної політики на першому етапі має бути розширення або якісний розвиток тих обмежених “плацдармів” на ринку країн Західної Європи, які було завойовано в минулі роки.

З метою нарощування експорту в країни ЄС на першому етапі певну роль можуть відіграти створені на території України підприємства за участю інвесторів з країн Західної Європи. Це особливо стосується галузей переробної промисловості.

В подальшому буде закладено основи селективного розвитку виробничо-експортного потенціалу України на довгострокову перспективу. При цьому досягнуто стійкої міжнародної конкурентоспроможності по окремих видах виробництва товарів і послуг, де Україна володіє або володітиме в недалекій перспективі конкурентними перевагами.

Стратегія виходу на ринки країн Західної Європи має поєднувати сировинний напрям (при досягненні якомога більш високого ступеня переробки вихідної сировини) з напрямом проникнення на ринки продукції з високим ступенем обробки на основі ретельно проведеної діагностики конкурентоспроможності українських товарів і послуг на ринку країн ЄС. [26, с. 137]

Важливим перспективним завданням має стати вихід на ринки країн ЄС з принципово новими виробами: в галузі ракетної та авіаційної техніки (особливо виробництва важких транспортних літаків), середнього та великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури. Разом з тим є можливості закріпитися на єдиному ринку країн ЄС як постачальника певного класу судів, сільськогосподарських машин. Важливою, якщо не вирішальною, передумовою для цього буде використання технологічного потенціалу підприємств ВПК: як тих, що перепрофілюються, так і діючих.

Пріоритетним напрямом реалізації експортного потенціалу України у відносинах з країнами ЄС повинно стати перетворення у провідні експортоорієнтовані галузі виробництв, безпосередньо пов’язаних з реалізацією науково-технічних досягнень, де Україна має безумовний пріоритет (порошкова металургія, надтверді і високоякісні матеріали із заданими властивостями). [27, с. 130]

Досить серйозні можливості існуватимуть для значного розширення експорту послуг, насамперед науково-технічних, інжинирингових, туристичних (особливо за рахунок включення в європейську туристську систему таких регіонів, як Карпатський та Крим), транспортно-експедиційних. Повинно відбутися істотне збільшення обсягів продажу ліцензій на запатентовані технічні рішення і ноу-хау, насамперед у тих сферах, де Україна не має реальних можливостей їх використання у власному виробництві або таке використання недостатньо ефективне.

Разом з пріоритетною увагою щодо ефективної експортної політики необхідно зосередитись і на прогресуючому впровадженні в практику взаємних економічних відносин їх найбільш сучасних форм, що ведуть до тісної взаємодії економічних потенціалів України і країн ЄС. Тут насамперед мова йде про розвиток міжнародної промислової і науково-технічної кооперації.

Звичайно, за нинішніх умов основні потенційні можливості для розвитку кооперації України з країнами Західної Європи можуть концентруватися лише в досить обмеженій кількості галузей науково-технічного співробітництва. Головним завданням стосовно науково-технічної кооперації України з країнами Західної Європи є підключення України до робіт, що виконуються в рамках програми науково-технічної інтеграції у галузі високих технологій “ЕВРІКА” і  міжнародних науково-технічних програм ЄС, спрямованих на вирішення фундаментальних науково-технічних проблем і досягнення на цій основі якісно нового рівня виробничого потенціалу, участь у створенні і роботі міжнародних дослідницьких центрів. [10, с. 212]

При цьому необхідно враховувати той факт, що в ЄС останнім часом у галузі науково-технічної політики спостерігається тенденція до більшого урахування потреб ринку і до орієнтації на можливості практичного застосування наукових розробок. В зв’язку з цим важливим напрямом співробітництва України з країнами Західної Європи може бути встановлення кооперативних зв’язків як з відомими фірмами і науковими центрами, так і з невеликими та середніми компаніями, в тому числі “венчурними”, що займаються питаннями розробки окремих передових технологій та їх швидким впровадженням у виробництво. Проте на перших фазах налагодження такої взаємодії можливе лише вибіркове застосування моделі науково-виробничої кооперації, при якій сфера виробництва буде представлена головним чином фірмами з країн  Західної Європи.

Висновки

 

Європейська інтеграція – це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України тому, що це є найкращим способом реалізації національних інтересів,  побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки,  насамперед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та ЇЇ інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини тощо.

У роботі дані рекомендації по подальшому розвитку співпраці,  підвищення ефективності співпраці в різних областях економіки, визначені першочергові цілі на шляху інтеграції України в ЄС.

Формування зовнішньоекономічних зв’язків і інтеграційних процесів потягло за собою виникнення, пов’язаних з цим процесом, багаточисельних проблем, подолання яких потрібно для подальшого успішного функціонування  зв’язків Україна – ЄС і конструктивному діалогу між ними.

В даному розрізі можна виділити слідуючі ключеві проблеми розвитку зв’язків України з країнами  ЄС, які потребують першочергового рішення:

  1. Подолання негативно вліяючих зовнішніх факторів, тобто господарського кризису, політичної та соціальної нестабільності.
  2. Поліпшення якісних характеристик вітчизняних товарів:

– наращування обсягів та перехід в категорію класифіцируючих товарів;

– пресічення обігу сурогатів та незаконної діяльності.

  1. Підвищення ролі держави, для чого потрібно:
  • створення державної довгострокової концепції та політики дій в галузі відновлення зовнішніх зв’язків та його регулювання;
  • формування согласованої системи державного регулювання;
  • прискорене создання регулятивної інфраструктури та правової бази.
  1. Підвищення якості продукції та надання товарного виду.
  1. Зниження рівня інфляції в українській економіці.

Знаходження нових ринків збуту для українських товарів. Консультації з цього приводу з представниками кількох країн-членів ЄС свідчать, зокрема, про їх принципову готовність у межах політичних та економічних реалій сприяти зменшенню митних та інших зборів на продукцїю, що експортується з України до ЄС та розширення існуючих квот по групі так званих «чутливих товарів»: сталі , текстилю , ядерних товарів та сільгосппродукції.Ці країни підтримують раціональне і прагматичне ставлення України до її інтеграції у західноєвропейські структури.

Список використаних джерел

 

  1. Сiденко В.Р. Прорив в Європу // Політика і час,  2012, № 8.
  2. Крупп Г.  Якщо процес реформ триватиме // Політика і час,  1999, № 12.
  3. Секаров М. Торговельнi вiдносини України з країнами ЕС// Український промисловець, 2010, № 7.
  4. Гаврилюк Л. Бельгійська економічна місія в Україну // Посередник, 2009.17.05.
  5. Курочкін Л. Італія і Україна – взаємний інтерес // Посередник , 1999.31.05.
  6. Майко Л. Без іcтотних проривiв // Віче, 2009, № 6.
  7. Олійник П. Швеція вважає Україну пріоритетним партнером // Урядовий кур’єр, 1999.16.03.
  8. Педос М.   Торгові партнери України , К., 2014.
  1.  Економіка зарубіжних країн ; К.:  Либідь, 2006.
  2. Україна – Європейський Союз : зовнішньоекономічна діяльність і                 перспективи співробітництва ; К., 2013.  
  3. Орієнтир, інформаційний додаток. // Урядовий кур”єр, 2008,

№ 10.

  1. Розміщення продуктивних сил ; К.: Вища школа, 2011.
  2. Спецвыпуск. Внешняя торговля // Бизнес, 2010, №15.
  3. Соціально-економічна географія України , Львів: Світ, 1997.
  4. Економіка України у 1998 році. Документи. К., 1999.
  5. Все про зовнішньоекономічну діяльність // Діло, 2000, № 1-2.
  6. Україна на роздоріжжі. За редакцією Л. Хоффманна; К.: Фенікс, 2000.
  7. Україна на міжнародній арені. Збірник документів. В 2-х томах, К., 1996-1997, т.I.
  8.  Бутейко А. Наше майбутнє – наш вибір. // Віче, 2001, № 3.
  9.  Маштабей В. Курс на інтеграцію. // Віче, 2000, № 8.
  10. Бураковський І., Немиря Г., Павлюк О. Україна і Європейська інтеграція // Економіка України, 2000, № 4.
  11. Европейский союз – ваш сосед.  Брюссель-Люксембург. 1995.
  12. Бжезинский З. Великая шахматная доска // Международные отношения, 1999, № 10.
  13. Иванов И. Расширение Евросоюза: сценарий, проблемы, последствия // МЭиМО, 2000, №9.
  14. Поздняков Э., Ганжа С. Новые страны на пороге Европейского союза // МНИМО, 2012, № 3.
  15. Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу // Урядовий Кур’єр,  2008 р. 18 червня.
  16. Указ Президента України Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 587/2000 від 12.04.2000) // Урядовий кур’єр,   2000 р. 16 липня.

 

Курсова робота “Адміністрація Президента України”

Адміністрація Президента України

замовити курсову

2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..…3
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ І ЗАСАДИ АДМІНІСТРАЦІЇ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ…..5
1.1. Загальна характеристика Адміністрації Президента України………….5
1.2. Функції та обов’язки Адміністрації Президента України……………….8
1.3. Структура Адміністрації Президента України…………………………10
РОЗДІЛ ІІ. ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В
СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: СВІТОВИЙ І ВІТЧИЗНЯНИЙ
ДОСВІД…………………………………………………………………………..14
2.1. Діяльність Адміністрації Президента на світовому досвіді……………14
2.2. Аналіз діяльності Адміністрації Президента в Україні. Оцінка
функціонування Адміністрації Президента в Україні…………………………26
РОЗДІЛ III. ПОКРАЩЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ АДМІНІСТРАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ……………………………………………………….31
3.1. Пропозицї щодо покращення діяльності Адміністрації Президента
України……………………………………………………………………………31
3.2. Шляхи покращення взаємодії органів Адміністрації Президента
України з місцевими органами державної влади……………………..……….34
ВИСНОВКИ………………………………………………………………..…….41
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….46

3

ВСТУП

Президент (від лат. praesidens – той що сидить спереду) – обраний
народом, парламентом або представницькою колегією глава держави, який
отримує владу на визначений термін у порядку делегації.
Президент є главою держави в країнах із республіканською формою
правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником
держави у її відносинах з іншими країнами.
В Україні посада Президента була введена через рік після прийняття
Декларації про державний суверенітет України і майже зразу після схвалення
Верховною Радою Концепції нової Конституції України, ставши одним із
перших кроків на шляху її реалізації За Законом України "Про заснування
поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до
Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р., яким
Конституція була доповнена гл. 12 "Президент Української РСР",
Президента було визнано найвищою посадовою особою Української
держави і главою виконавчої влади. Цей статус Президента підтверджено
також Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р.
Введення конституційного інституту Президента було пов'язане з
необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх
цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною
незалежності, надання динамізму розвитку української державності.
Перший Президент України був обраний всенародно 1 грудня 1991 р.
одночасно з проведенням всенародного референдуму, що підтвердив Акт
проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою України
24 серпня 1991 р. Правовий статус Президента України визначено у розділі V
чинної Конституції, який встановлює місце і роль Президента в державі,
окреслює коло його відповідальних повноважень, регламентує порядок
обрання Президента і припинення його посадових функцій, а також форми

4
співпраці Президента з органами законодавчої і виконавчої влади, його
участі у формуванні судової влади.
Слід зазначити, що з часу впровадження в Україні посади Президента
йог правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був
визначений як найвища посадова особа Української держави і глава
виконавчої влади.
Пізнішими змінами до Конституції України він визначався за
статусом як глава держави та глава виконавчої влади.
Цей статус було підтверджено Конституційним Договором 1995 року.
За чинною Конституцією, Президент є лише главою держави. Вищим
органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів.
Функції можуть змінюватися в залежності від держ устрою ,приймає
народ рішення який устрій президентсько-парламенться чи парламентсько-
президентська.
Об’єкт дослідження – Адміністрація Президента України.
Предмет дослідження – специфіка та особливості роботи
Адміністрації Президента України.
Метою курсової роботи є аналіз роботи Адміністрації Президента
України як допоміжного органу при Президенті України.
Завданнями курсової роботи є:
– дослідження теоретичних аспектів діяльності Адміністрації
Президента України;
– аналіз світового і вітчизняного досвіду роботи Апарату Президента;
– надання пропозиції щодо покращення роботи Апарату Президента
та його взаємодії з місцевими органами влади.

5
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ І ЗАСАДИ
АДМІНІСТРАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1. Загальна характеристика Адміністрації Президента

України

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави
«створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже,
апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та
інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди
входить і Адміністрація Президента України.
Допоміжні органи (їх зараз близько 40), мають різні найменування –
ради, комісії, комітети, палати, робочі групи та ін. Вони створюються і
функціонують згідно з положеннями, які затверджуються указами
Президента України, але статус Ради національної безпеки і оборони України
і Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим
визначається Конституцією і законами. Структура президентського апарату
повинна бути безпосередньо обумовлена конституційною компетенцією
глави держави, як цього вимагає Основний закон. Станом на 1 грудня 2001 р.
систему дорадчих органів при Президентові складали такі структури:
1. У сфері забезпечення національної безпеки і оборони України:
– Рада національної безпеки і оборони України;
– Рада з питань розвідки;
– Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з
НАТО;
– Національний інститут стратегічних досліджень.
2. У галузі державного управління і місцевого самоврядування:
– Координаційна рада з питань державної служби;

6

– Всеукраїнська політична консультативна рада;
– Національна Рада з узгодження діяльності загальнодержавних і
регіональних органів та місцевого самоврядування;
– Фонд сприяння місцевому самоврядуванню;
– Комісія з питань адміністративно-територіального устрою;
3. У сфері економічної політики та соціального партнерства:
– Національна рада соціального партнерства;
– Координаційна рада з питань функціонування ринку цінних паперів в
Україні;
– Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україні;
4. У сфері науково-технічної політики та культури:
– Рада з питань науки та науково-технічної політики при Президентові
України;
– Рада з питань інформаційної політики;
– Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва;
– Рада з питань виставкової діяльності в Україні;
5. З окремих напрямів внутрішньої політики (соціальна сфера, права
національних меншин, нагородна політика):
– Комісія зі сприяння розвитку громадського суспільства;
– Комісія державних нагород та геральдики;
– Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки;
– Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка;
– Координаційна Рада з питань соціального і правового захисту
військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей;
– Громадська рада експертів із внутрішньополітичних питань;
– Національна рада з питань молодіжної політики;
– Рада представників громадських організацій національних меншин
України;
– Рада представників кримськотатарського народу.
6. У сфері забезпечення законності та правопорядку:

7
– Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи;
– Комісія з питань реформування правоохоронних органів;
– Рада з питань реформування судової системи України;
– Національна рада з питань адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу;
– Комісія при Президентові у питаннях громадянства;
– Комісія при Президентові України у питаннях помилування;
– Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою
злочинністю та ін.
Структурні підрозділи апарату створюються за предметною та
функціональною ознаками: предметні – створюються для допомоги главі
держави у виконанні його повноважень і є жорстко спеціалізованими, а
функціональні забезпечують діяльність апарату в цілому (Адміністрація
Президента). При цьому в складі апарату виділяються допоміжні служби
Президента як Верховного Головнокомандувача, групи радників і
помічників, підрозділи господарсько-технічного забезпечення.
Адміністрація Президента України (далі – Адміністрація) є постійно
діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до
Конституції України для забезпечення здійснення ним своїх повноважень як
глави держави. Адміністрація не є органом державної влади, оскільки не має
власних владних повноважень; це – адміністративний апарат Президента,
який вступає у правовідносини з іншими органами тільки за дорученнями
глави держави [4, с. 76].
Правовою основою діяльності Адміністрації є Конституція України,
закони України, укази і розпорядження Президента України, акти Кабінету
Міністрів України, а також Положення про Адміністрацію Президента
України.
Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації,
який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.

8
Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове,
консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення
діяльності Президента України.

1.2. Функції та обов’язки Адміністрації Президента

України

В межах вказаних завдань Адміністрація здійснює такі функції:
1. Аналітична – Адміністрація має аналізувати економічні, політичні,
соціальні та інші процеси, що відбуваються в державі, та готувати пропозиції
Президентові України за результатами аналізу.
2. Функція правового забезпечення – здійснювати підготовку проектів
послань Президента України до народу, щорічних і позачергових послань до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
забезпечувати підготовку проектів указів і розпоряджень Президента
України, а також проектів законів України, що вносяться главою держави у
парламент в порядку законодавчої ініціативи.
3. Організаційна – здійснювати організаційне забезпечення діяльності
допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних
представників глави Української держави; протокольних заходів Президента,
його офіційних візитів за кордон, а також робочих поїздок в межах України.
4. Кадрова – розробляти пропозиції з питань кадрової політики
Президента України; за дорученням глави держави попередньо
опрацьовувати пропозиції щодо призначення на посади та звільнення з посад
Президентом України.
5. Експертна – провадити експертизу законів України, які передаються
Верховною Радою України на підпис і оприлюднення Президентові України,
а також підготовку за його дорученням пропозицій до парламенту для
повторного розгляду законів.

9
6. Комунікаційна – забезпечувати здійснення зв’язків Президента
України з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування,
політичними партіями та іншими об’єднаннями громадян.
7. Господарська – розробляти пропозиції Президентові України щодо
здійснення заходів, які б забезпечували економічний розвиток та економічну
безпеку країни.
8. Матеріально-технічна – здійснювати фінансове, матеріально-
технічне та інше забезпечення діяльності Президента України [7, с. 96].
Для здійснення своїх функцій Адміністрація має право:
– Запитувати і одержувати в установленому порядку необхідні для
виконання своїх завдань матеріали від органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та посадових
осіб.
– Користуватися банками даних інших державних органів.
– Використовувати державні, у тому числі урядові, системи зв’язку.
– Залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і
завдань, до участі у вивченні окремих питань вчених і спеціалістів, у тому
числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів
виконавчої влади.
– Порушувати за дорученням Президента України перед керівниками
органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівниками
державних підприємств, установ і організацій питання про усунення
виявлених порушень чинного законодавства у їх діяльності.
– Давати у визначених Президентом України межах та з питань, що
належать до повноважень Адміністрації, доручення, що є обов’язковими для
виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

10
1.3. Структура Адміністрації Президента України
Положення про Адміністрацію, гранична чисельність її працівників,
структура, штатний розпис та кошторис видатків затверджуються
Президентом України за поданням Глави Адміністрації. Зокрема, структура
Адміністрації встановлена Указом Президента України від 29 грудня 1999 р.
№1625/99 «Питання Адміністрації Президента України» (із змінами,
внесеними указами Президента від 23.02.2000 р. №278/2000, від 09.03.2000 р.
№397/2000, від 25.12.2000 р. № 1370/2000, від 01.02.2001 р. № 67/2001, від
25.04.2001 р. № 281/2001, від 21.07.2001 р. № 538/2001). Згідно з названим
Указом, до складу Адміністрації входять: Глава Адміністрації Президента
України; Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента
України; Прес-секретар Президента; Постійний Представник Президента
України у Верховній Раді України; Постійний Представник Президента в
Конституційному Суді України; Постійний Представник Президента України
в Кабінеті Міністрів України; Постійний представник Президента України на
Чорнобильській АЕС; Служба Президента України; Секретаріат
Адміністрації Президента України; Секретаріат Національної Ради з
узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та
місцевого самоврядування; Головне управління організаційно-кадрової
роботи та взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне
управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань
економічної політики; Головне управління з питань зовнішньої політики;
Головне державно-правове управління; Головне управління з питань
діяльності військових формувань та правоохоронних органів; Управління з
питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним
Судом України та Кабінетом Міністрів України; Управління
документального забезпечення; Управління справами; Управління інформації
та зв’язків з громадськістю; Управління Протоколу Президента України;
Управління державних нагород та геральдики; Управління з питань

11
громадянства; Управління з питань помилування; Управління звернень
громадян; Управління з питань адміністративної реформи.
Безпосередньо Президентові України підпорядковані Глава
Адміністрації, Перший заступник і заступники Глави Адміністрації, Постійні
представники Президента у Верховній Раді України, в Конституційному Суді
та Кабінеті Міністрів України, Апарат Президентської Ради, Служба
Президента України, Головне управління з питань зовнішньої політики, а
також Головне контрольне управління [13, с. 108].
Розподіл обов’язків між Главою Адміністрації, Першим помічником
Президента, першим заступником та заступниками Глави Адміністрації,
закріплення за ними структурних підрозділів Адміністрації визначаються
згідно з додатком до Указу Президента від 29.12.1999 р. №1625/99. При
цьому Глава Адміністрації, перший заступник та заступники глави
Адміністрації несуть безпосередню відповідальність перед Президентом
України за діяльність підрозділів, керівництво якими вони здійснюють.
Глава Адміністрації:
– здійснює загальне керівництво Адміністрацією, координує діяльність
усіх її підрозділів;
– представляє Адміністрацію як в Україні, так і за її межами;
– забезпечує взаємодію Адміністрації та її структурних підрозділів з
іншими допоміжними органами, утвореними при Президентові України;
– безпосередньо здійснює керівництво діяльністю Головного
управління з аналізу та прогнозування внутрішньополітичних питань,
Управління з гуманітарних питань, Першого відділу; організовує виконання
доручень Президента України;
– розподіляє обов’язки між першим заступником та заступниками
Глави Адміністрації;
– координує діяльність представників Президента України;

12
– вносить пропозиції Президентові України щодо призначення на
посади і звільнення з посад першого заступника та заступників Глави
Адміністрації, керівників структурних підрозділів Адміністрації;
– затверджує структуру і штатну чисельність структурних підрозділів
Адміністрації у межах штатної чисельності Адміністрації, визначеної
Президентом України, а також положення про відповідні структурні
підрозділи Адміністрації;
– призначає на посади і звільняє з посад працівників відповідних
структурних підрозділів Адміністрації, вирішує інші питання відповідно до
Закону «Про державну службу» та законодавства про працю;
– одержує за дорученням Президента України від органів виконавчої
влади матеріали і пропозиції з питань, які знаходяться на розгляді
Президента України; запитує і одержує від органів виконавчої влади
інформацію про хід виконання указів і розпоряджень, а також доручень
Президента України;
– розпоряджається фінансовими коштами у відповідності з кошторисом
видатків Адміністрації.
Глава Адміністрації в межах повноважень видає розпорядження з
питань діяльності Адміністрації.
Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента
України заміщають Главу Адміністрації на час його тимчасової відсутності;
відповідно до розподілу обов’язків здійснюють безпосереднє керівництво
структурними підрозділами Адміністрації; погоджують пропозиції щодо
призначення на посади та звільнення з посад Главою Адміністрації
працівників відповідних структурних підрозділів Адміністрації; виконують
за дорученням Президента України та Глави Адміністрації інші функції.
Керівники структурних підрозділів Адміністрації здійснюють
оперативне керівництво відповідними підрозділами, подають на
затвердження Главі Адміністрації їх структуру і штатний розпис, пропозиції
щодо призначення на посади та звільнення з посад працівників відповідних

13
підрозділів, а також виконують інші повноваження відповідно до покладених
на них функцій [5, с. 117].
Адміністрація Президента України є юридичною особою, має печатку
із зображенням Державного герба України та своєю назвою, розрахункові та
поточні рахунки в банках та інших кредитних установах.
Гранична чисельність працівників, штатний розпис та кошторис
видатків затверджується Президентом України за поданням Глави
Адміністрації. Положення про структурні підрозділи Адміністрації, їх
структура і штатна чисельність затверджується Главою Адміністрації
Президента України.

14
РОЗДІЛ ІІ. ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАЦІЇ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ
ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: СВІТОВИЙ І ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД
2.1. Діяльність Адміністрації Президента на світовому

досвіді

З метою вивчення практики моделювання системи допо-міжних і
дорадчих органів при президентові значну цінність становить конституційно-
правовий досвід держав, де вперше був заснований інститут президентства, в
ході природного процесу розвитку якого з’явилися органи при президентові
різноманіт-них організаційних форм (США), і де вперше була заснована
форма правління, за якої президент не входить до жодної з гілок державної
влади (Франція за Конституцією 1958 р.). Як відомо, саме ці вихідні схеми
організації в подальшому були запозичені іншими державами –
президентськими, напівпрезидентськими і навіть парламентарними
республіками [9, с. 146].
Підвалини сучасної системи допоміжних органів при Президентові
США були закладені у 1939 р., за часів друго-го президентства Франкліна Д.
Рузвельта, коли тому вдалося на підставі рекомендацій фахівців з політичних
наук та держав-ного управління з комітету Браунлоу отримати згоду
Конгресу на Реорганізаційний Закон. Цим законом було створено
Виконавчий апарат Президента (ВАП), підзвітний безпосередньо
президентові. ВАП включав у себе дві складові: Апарат Білого дому (АБД) і
Бюро з питань бюджету, попередник сучасного Апарату з питань врядування
і бюджету (Office of Management and Budget), що було створене у 1921 р. і
спочатку перебувало у структурі Міністерства фінансів. Крім того, він
увібрав у себе переважну частину функцій Національної надзвичайної Ради
Кількість співробітників названих органів спочатку була доволі
скромною, але вона заклала основу для крупних і організаційно складних
структур Білого Дому, котрі з’явилися під час прези-дентства наступників

15

Рузвельта 1 .
Зусилля Рузвельта суттєво відрізнялися від його попередни-ків на
цьому посту. У ХІХ ст. у президентів США було дуже мало кадрових
ресурсів. Так, Томас Джефферсон мав у своєму розпорядженні лише одного
кур’єра і одного секретаря, обом за-робітну плату сплачував особисто
президент. Так було до 1857 р., коли Конгрес США виділив кошти (2500 $)
на утримання одного клерка. За президента Улісса Гранта кількість
співробіт-ників зросла до трьох. Станом на 1900 р. склад співробітників
Білого дому включав себе одного «секретаря президента» (у той час він мав
назву «головний помічник президента»), двох секре-тарів президента, двох
урядовців, стенографістку, і сімох інших працівників Апарату.
Кожний Президент США обов’язково змінює кількість і функції
окремих служб ВАП. Як основний допоміжний ор-ган, ВАП має надавати
допомогу Президентові у зв’язках із громадськістю, Конгресом і пресою,
визначати бюджетну політику і координувати позиції органів виконавчої
влади пе-ред Конгресом, інформаційно забезпечувати прийняття рішень
Президентом, надаючи йому якомога ширший спектр думок, здійснюючи
консультації при плануванні й здійсненні аналізу пріоритетних напрямків
політики тощо [8, с. 49].
На теперішній час у Виконавчому апараті Президента США існують
наступні підрозділи:
– Рада економічних консультантів (Група економічних радників) –
консультує президента з економічних питань; її най-важливіша функція –
підготовка щорічної доповіді Конгресу;
– Рада щодо стану навколишнього середовища;
– Виконавчий апарат;
з Рада національної безпеки (РНБ) – головний міжвідомчий
консультативний і координаційний орган при Президентові США з питань
внутрішньої та зовнішньої політики; його головною функцією є експертне
забезпечення глави держави, підготовка проектів його рішень у галузі

16
національної безпеки, визначення й оцінка цілей, зобов’язань і небезпек у
галузі внутрішньої та зо-внішньої політики, розгляд широкого кола
міжвідомчих питань, узгодження позицій з ключових проблем; до складу
РНБ входять Президент, віце-президент, державний секретар, міністр
оборони, директор ЦРУ, радник президента з національної безпеки та ін.;
– Адміністративний офіс;
– Управління (офіс) з питань менеджменту та бюджету – ви-никло
у 1970 р. на основі Бюджетного бюро білого дому; його головна функція–
складання проекту Державного бюджету, який потім вноситься в Конгрес;
воно також має слідкувати за ефек-тивністю діяльності державного апарату,
готувати пропозиції щодо його реорганізації;
– Управління національної політики контролю за наркотиками;
– Управління з питань науково-технічної політики;
– Апарат торговельного представника США (Офіс представ-ника
США на торговельних переговорах);
– Офіс (секретаріат) Віце-президента – допомагає йому у здійсненні
своїх повноважень;
– Офіс (служба) Білого Дому – найбільш тісно пов’язаний із
президентом і включає радників, найбільш близьких йому політично й
особисто, часто набраних з його передвиборно-го штабу; це певний „двір”
президента, привабливість служби в якому полягає у можливості поєднувати
значний політичний вплив з невизначеною політичною відповідальністю. Як
відзна-чає американський політолог Т. Паттерсон, офіс Білого Дому
«складається з особистих президентських помічників, у т.ч. найближчих
особистих помічників, працівників прес-служби, помічників по зв’язках із
Конгресом та групами впливу, спеці-альних помічників з внутрішньої та
зовнішньої політики».
У Французькій Республіці склалася дещо інша систе-ма організації
апарату, що забезпечує здійснення повноважень Президента. „У Франції
апарат Президента Республіки – «дім Президента» – нараховує більш як 500

17
осіб і поділяється на цивільний і військовий. Найважливіший орган
«цивільного дому»– Генеральний секретаріат– виступає головним інструмен-
том політичної дії Президента ікоординує діяльність міністерств і відомств” 1 .
«Президентський дім» за становищем співро-бітників (близьких до
президента службовців), побудовою таосновним місцем угромадському та
державному житті Франції являє собою одну з найвпливовіших установ V
Республіки, що була створена Шарлем де Голлем і використовується як
істотний засіб у реалізації намірів президента, незважаючи на те, що про цей
орган не згадують ні Конституція, ні закони.
Генеральний секретар очолює увесь апарат Єлісейського палацу
(офіційної резиденції глави держави), є близькою довіре-ною особою
президента. До його обов’язків належить взаємодія з урядом і парламентом,
забезпечення зв’язків з різноманіт-ними службами, управлінцями в окремих
галузях державного і громадського життя, із засобами масової інформації.
Він по-відомляє президентові значущі відомості, готує проекти рішень глави
держави і слідкує за виконанням президентських рішень. Заступник
Генерального секретаря відповідальний за безпеку президента й організацію
його робочого часу [11, с. 124 – 126].
Окрім Генерального секретаріату чисельністю близько двох-сот
чиновників до складу «цивільного дому» входять додаткові служби – служба
протоколу, управління фінансів і кадрів, служ-ба зв’язку, архів, комп’ютерна
служба, служба президентського листування, інтендантська, нагородна,
медична служба, служба, що стежить за станом президентських резиденцій,
оголошених національним надбанням, служба безпеки й охорона – загалом
близько 350 чиновників високого рангу.
Оскільки президент є верховним головнокомандувачем, при ньому
перебуває військовий персонал, що іменується «воєнним домом», або
особистим штабом (воєнним комітетом). Цей орган мав найбільше значення
при генералі де Голлі, проте не втра-тив його і в теперішній час. До
особистого штабу входять шість офіцерів, котрі представляють усі роди

18
військ. За словами фран-цузьких дослідників, у сфері оборони особистий
штаб відіграє таку ж роль, як Генеральний секретаріат у цивільній сфері. Він
інформує президента щодо проблем оборони і готує проекти відповідних
рішень.
Велике значення уприйнятті тапроведенні рішень президента мають
міжвідомчі ради, що створюються під його керівництвом і дають йому змогу
безпосередньо, минаючи прем’єр-міністра, працювати з відомствами,
компетентними у тій чи іншій сфері. Допоміжні органи при Президентові
Франції здійснюють зна-чний вплив на вироблення і проведення державної
політики.
Американський і французький досвід організації діяльності апарату
при президентові згодом був сприйнятий низкою інших країн. Так, за
зразком РНБ США створено Раду національ-ної безпеки Польщі (ст. 135
Конституції Республіки Польща), Консультативна рада національної безпеки
Болгарії (п. 3 ст. 100 Конституції Республіки Болгарії, Рада національної
безпеки та оборони України (ст. 107 Конституції України).
Для східноєвропейських держав характерним є встанов-лення засад
правового статусу припрезидентських органів основними законами. Так,
згідно з Конституцією Республіки Болгарія Президент очолює
Консультативну Раду національної безпеки (ч. 3 ст. 100), визначає
організацію та порядок діяльності президентських служб і призначає їхній
персонал (ч. 3 ст. 102). Як випливає зі ст. 106 Конституції Республіки
Хорватія, Президентові у здійсненні його повноважень надають допомогу
члени Президентської ради та інших дорадчих і допоміжних ор-ганів, яких
призначає та звільняє Президент Республіки.
Особливої уваги заслуговує апарат глави держа-ви у Республіці
Польща, оскільки форма правління цієї держави є дуже подібною до
вітчизняної моделі. Згідно зі ст. 143 Конституції Республіки Польща від 2
квітня 1997 р. допо-міжним органом Президента Республіки Польща є
Канцелярія Президента Республіки (Kancelariya Prezydenta RP). Президент

19
Республіки затверджує Статут Канцелярії, а також призначає та звільняє
Начальника Канцелярії Президента Республіки.
На сьогодні правове становище Канцелярії Президента Республіки
Польща (далі – КПРП) визначається Статутом, за-твердженим Постановою
Президента Республіки Польща від 28 березня 2006 р. № 1 (зі змінами,
внесеними постано-вами Президента Республіки Польща від 2 серпня 2006 р.
№ 3, від 26 січня 2009 р. № 1, від 31 березня 2009 р. № 4, від 28 вересня 2010
р. № 3 та від 1 грудня 2010 р. № 5) .
Канцелярія діє згідно з рішеннями та до-рученнями Президента РП,
надаючи методичне, організаційне, юридичне та технічне забезпечення
Президентові, Начальнику та Заступнику Начальника КПРП, державним
секретарям та їх-нім заступникам. Крім того, згідно з §2 Статуту, канцелярія
здійснює фінансове забезпечення роботи Ради національної безпеки та її
Секретаріату, а також здійснює юридичне та ад-міністративне забезпечення
роботи Спільної слідчої комісії у справах про порушення дисципліни у сфері
публічних фінан-сів і Уповноваженого з питань дисципліни у сфері
публічних фінансів.
КПРП забезпечує, аби всі заходи, що проводяться Президентом на
виконання своїх конституційних повноважень, були належним чином
організовані та скоординовані. Вона та-кож виконує доручення Президента,
надає йому секретарські й протокольні послуги, у т.ч. готує проект графіку
візитів і зу-стрічей глави держави. КПРП координує й організовує зустрічі
Президента, а також офіційні заходи й урочистості у президент-ському
палаці. До її обов’язків належить також організація протокольних заходів за
участю першої леді [8, с. 212].
У структурі КПРП можна виокремити три блоки: 1) керівни-цтво
(міністри КПРП); 2) група радників президента; 3) бюро.
Очолює КПРП начальник (Szef Kancelarii Prezydenta RP), який і керує її
діяльністю, спрямовує й координує роботу всіх державних секретарів та їхніх
заступників. На виконання своїх обов’язків Начальник КПРП видає

20
постанови, рішення та роз-порядження. Крім нього, до складу керівництва
КПРП входять ще шість посадових осіб зі статусом міністрів КПРП – четве-
ро державних секретарів (Sekretarz Stanu) та троє заступників державних
секретарів (Podsekretarz Stanu).
Організаційними підрозділами КПРП керують дирек-тори. Внутрішня
організація та компетенція організаційних підрозділів, а також режим їхньої
роботи визначаються органі-заційними правилами, що видаються
Начальником КПРП. Крім того, Начальник КПРП має право формувати
робочі групи для виконання окремих завдань Канцелярії, визначаючи їхню
назву, строк повноважень, способи діяльності та персональний склад.
Окрему групу працівників КПРП складають радники Президента.
Шестеро з них є штатними радниками, а 14 – пра-цюють на громадських
засадах.
Станом на 1 січня 2012 р. до складу КПРП входило 18 під-розділів на
правах бюро:
Кабінет Президента (Gabinet Prezydenta); до його входять чотири
підрозділи: 1) Служба Кабінету Президента; 2) Служба Секретаріату
президента; 3) Служба президентського протоко-лу; 4) організаційна служба;
Державно-правове бюро (Biuro Prawa i Ustroju) – розробляє проекти
нормативно-правових актів, котрі вносяться до Сейму за ініціативою
Президента, готує подання до Конституційного Суду, Державного Трибуналу
і Сейму; готує пропозиції щодо ратифікації чи денонсації міжнародних
договорів; готує проек-ти указів про призначення виборів, референдумів або
скликання першої сесії Сейму і Сенату; займається юридичними питання-ми
для КПРП;
Бюро у справах культури та культурної спадщини (Biuro Kultury i
Dziedzictwa) – формує позицію Президента у даній сфері; готує відповідні
блоки його офіційних промов;
Бюро у закордонних справах (Biuro Spraw Zagranicznych) – здійснює
аналіз зовнішньополітичних питань; координує організаційно-технічні

21
заходи та готує плани закордонних візитів Президента Польщі, державних
секретарів та їхніх заступників; організовує візити закордонних гостей до
Польщі; здійснює консультування двосторонніх комітетів, у яких бере участь
Президент Польщі, а також консультування під час двосторон-ніх чи
багатосторонніх зустрічей глави держави;
Бюро програмних проектів (Biuro Projektów Programowych) –
забезпечує розробку й обґрунтування се-редньо- та довгострокових програм
соціально-економічного та культурного розвитку; програм щодо подальшої
європейської інтеграції тощо;
Бюро із соціальної політики (Biuro Polityki Społecznej) – формує
позицію президента щодо соціальної політики держави; здійснює аналіз
поточної ситуації у соціальній сфері; розробляє проекти ініціатив президента
із соціальних питань;
Прес-служба (Biuro Prasowe) – забезпечує інформування громадськості
про плани і рішення Президента держави, а та-кож інформує самого главу
держави про повідомлення про нього у ЗМІ; надає інформацію до ЗМІ про
внутрішньодержавні та за-кордонні візити Президента; забезпечує
організацію інтерв’ю глави держави, фотозйомку, аудіо- і відеозапис заходів
за учас-тю глави держави; цей підрозділ також підтримує в актуальному
стані офіційний сайт Президента www.prezydent.pl ; розвиває ді-яльність
глави держави у соціальних мережах;
Бюро організаційного забезпечення Президента (Biuro Obsługi
Organizacyjnej Prezydenta) – організація і контроль за виконанням рішень
іактів Президента; формування планів і графіків його роботи; контроль за
дотриманням встановленого документообігу тощо;
Бюро інституційного співробітництва (Biuro Współpracy
Instytucjonalnej) – здійснює координацію діяльності Президента з іншими
органами державної влади; забезпечує інформаційний обмін та узгодження
позицій;
Бюро у справах звернень громадян та громадської думки (Biuro Listów i

22
Opinii Obywatelskich) – забезпечує розгляд усних і письмових звернень
громадян, веде особистий прийом; направляє ці звернення до компетентних
органів; контролює ви-конання рішень Президента, прийнятих за підсумками
розгляду звернень громадян;
Бюро з питань громадянства та помилування (Biuro Obywatelstw i
Prawa Łaski) – забезпечує попередній розгляд і розробку проектів рішень
президента у справах щодо прийнят-тя до громадянства чи припинення
польського громадянства, а також щодо помилування осіб, засуджених
судами за вчинення кримінальних злочинів;
Фінансове бюро (Biuro Finansowe) – здійснює фінансове забезпечення
діяльності Президента; формування кошторису; забезпечення фінансової
дисципліни;
Адміністративне бюро (Biuro Administracyjne);
Бюро з питань охорони довкілля та науки (Biuro Ochrony i Informatyki);
Бюро архіву Президента Польщі (Biuro Archiwum Prezydenta
Rzeczypospolitej Polskiej) – забезпечує ведення архівної справи у КПРП;
У конституціях найбільш близьких до України в географіч-ному й
культурно-історичному відношенні країн згадуються майже всі основні
елементи апарату при президентові. Так, згід-но з п. «ж», «и» та «к» ст. 83
Конституції Російської Федерації Президент Російської Федерації формує й
очолює Раду Безпеки Російської Федерації, формує Адміністрацію
Президента Російської Федерації, призначає і звільняє повноважних пред-
ставників Президента Російської Федерації 1 . Відповідно до підп. 5 ст. 84
Конституції Республіки Білорусь Президент Республіки Білорусь створює,
скасовує та реорганізовує Адміністрацію Президента Республіки Білорусь,
інші органи державного управління, а також консультативно-дорадчі та інші
органи при Президентові 2 . Згідно з підп. 18–20 ст. 44 Конституції Республіки
Казахстан Президент Республіки Казахстан формує підпорядковані йому
Службу охорони Президента Республіки та Республіканську гвардію;
призначає на посаду і звільняє з посади Державного секретаря Республіки

23
Казахстан, визначає його статус і повноваження; формує Адміністрацію
Президента Республіки; створює Раду Безпеки, Вищу Судову Раду та інші
консультативно-дорадчі органи.
Дорадчі й консультативні органи при главі держави отри-мали
значного поширення в Російській Федерації. На думку російських
державознавців, такі органи є „формою своєрідних постійних консультацій
Президента Російської Федерації з ке-рівництвом федерального й
регіонального рівня, громадськими діячами і спеціалістами у певних сферах
знань” 1 . Дорадчі й кон-сультативні органи при главі Російської держави
здійснюють експертну обробку матеріалів, попередньо розглядають пи-
тання, віднесені до президентських повноважень, виробляють рекомендації
та пропозиції для Президента, інформують главу держави про стан справ у
тій чи іншій сфері, підвищуючи тим самим ефективність реалізації
президентських повноважень [10, с. 173].
У положеннях, затверджених указами Президента Російської
Федерації, такі органи іменуються дорадчими 2 , консультатив-ними 3 , або
водночас дорадчими і консультативними 4 . Виходячи з цього можна зробити
висновок про те, що характеристики «до-радчий» і «консультативний» є
синонімічними.
Дорадчі й консультативні органи при Президентові Російської
Федерації створюються у двох формах: комісії та ради. Єдиним винятком є
такий дорадчо-консультативний орган при президен-тові Російської
Федерації, як Російський організаційний комітет „Перемога”.
Комісія (від лат. comissio – доручення) являє собою гру-пу осіб, що
мають на меті предметне, детальне опрацювання за дорученням Президента
питань у відповідній сфері. У теперішній час при Президентові Російської
Федерації ство-рено комісії: з питань громадянства; з державних нагород; з
реабілітації жертв політичних репресій; з питань військово-технічного
співробітництва Російської Федерації з іноземними державами; з
попереднього розгляду кандидатур на посади суддів федеральних судів; з

24
формування й підготовки резерву управлінських кадрів; з протидії спробам
фальсифікації істо-рії на шкоду інтересам Росії; з модернізації й
технологічного розвитку економіки Росії; з питань реформування й розвитку
державної служби [13, с. 67].
Рада (виходячи з первинного значення слова «рада» – наста-нова,
вказівка як вчинити) – колективний орган, що проводить наради для
спільного обговорення тих чи інших питань. При Президентові Російської
Федерації діють ради: по взаємодії
з релігійними об’єднаннями; з питань удосконалення правосуд-дя;
з кодифікації та вдосконалення цивільного законодавства;
з культури і мистецтва; з розвитку фізичної культури і спор-ту,
спорту вищих досягнень, підготовки і проведення XXII Олімпійських
зимових ігор та XI Паралімпійських зимових ігор 2014 р. в м. Сочі, XXVII
Всесвітньої літньої універсіади 2013 р. в м. Казані; з науки, технологій та
освіти; щодо сприяння розви-ткові інститутів громадянського суспільства і
правам людини; щодо реалізації пріоритетних національних проектів і демо-
графічної політики; з розвитку фінансового ринку Російської Федерації; з
розвитку місцевого самоврядування; з протидії корупції; з розвитку
інформаційного суспільства в Російській Федерації; у справах інвалідів; у
справах козацтва. Проте най-важливіше місце серед припрезидентських рад,
безумовно, займають Рада Безпеки Російської Федерації, Державна рада
Російської Федерації та Геральдична рада при Президентові Російської
Федерації.
Формально ради і комісії мають рівний статус (відмін-ностями у цьому
плані володіє лише Рада Безпеки Російської Федерації, загальні питання
організації та діяльності якої ви-значені Конституцією РФ і Законом РФ від 5
березня 1992 р. № 2446-1 «Про безпеку2, тоді як інші дорадчі й
консультатив-ні органи діють тільки на підставі затверджених Президентом
РФ положень), однак на практиці їхнє конституційне значення і місце в
системі президентської влади істотно різниться. У да-ному зв’язку дорадчі й

25
консультативні органи при Президентові Росії можна умовно розподілити на
«робочі органи» і «форуми обговорення». В якості критеріїв класифікації
можуть бути ви-значені: 1) мета утворення органів; 2) частота проведення
їхніх засідань; 3) посадовий статус голови.
Метою створення «форумів обговорення» є обговорення актуальних
проблем у сфері державного управління і соціаль-но- економічного розвитку
країни, створення для глави держави можливості „отримати альтернативну
офіційним каналам інфор-мацію, забезпечити необхідну, подекуди
неформальну, взаємодію з конституційними органами влади, силовими
структурами”. Водночас «робочі органи» надають главі держави сприяння в
реалізації його конституційних повноважень.
Засідання «робочих органів» проводяться через порівняно короткий
інтервал часу (наприклад, Комісія з попереднього роз-гляду кандидатур на
посади суддів федеральних судів засідає один раз на місяць), тоді як «форуми
обговорення» збираються зна-чно рідше (так, Рада щодо взаємодії з
релігійними об’єднаннями збирається раз на півріччя). Одним з
класифікаційних кри-теріїв може слугувати посадовий статус голови
дорадчого (консультативного) органа при Президентові. Вважається, що
здійснення органом діяльності під безпосереднім керівни-цтвом глави
держави свідчить про важливість проблем, якими він займається 1 . Однак
відомий російський державознавець Л. А. Окуньков ще у 1996 р. відзначав,
що дорадчі органи при Президентові Російської Федерації очолюються
різними за своїм посадовим становищем, суспільним авторитетом особа-ми,
що характеризує їх значущість і місце серед аналогічних структур, хоча чітку
залежність за цією ознакою виявити важко. Так, діяльністю деяких рад і
комісій керує особисто Президент Російської Федерації, однак їхній вплив на
прийняття рішень формування громадської думки явно недостатній .
У парламентарних республіках роль глави держави зводиться
здебільшого до представницько-церемоніальної, то ж відповідним чином
будується й його апарат. Так, в Індії Секретаріат Президента – Раштрапаті

26
Бхаван – орієнтований на надання передусім секретарських послуг, аби
президент міг ефективно виконувати свої конституційні та церемоніальні
функції як глави держави. Секретаріат Президента Індії, який очолює
Секретар Президента, включає низку підрозділів, що відповідають за
офіційні прийоми, розробку звернень і промов президента, управління
майном тощо. Усі питання, що вима-гають уваги Президента Індії, з питань
щодо виконавчої влади або призначення посадових осіб, надходять до
Секретаріату Президента від ключових зацікавлених міністерств і подаються
Президентові через його секретаря. Як тільки Президент дасть згоду
назапропонований план дій, відповідні папери повертають-ся зацікавленим
міністерствам. Суттєвого впливу на виконавчу гілку влади президентський
Секретаріат Президента Індії немає.

2.2. Аналіз діяльності Адміністрації Президента в
Україні. Оцінка функціонування Адміністрації Президента в

Україні

Виходячи з положень про діяльність Секретаріату Президента ні про
скорочення чисельності президентського апарату, ні про обмеження його
повноважень не йдеться.
Сам Зінченко постійно говорив про «серйозну зміну функцій»,
«відмову від адміністративних важелів впливу», «новий зміст роботи
адміністративної машини». Текст положення про державний секретаріат
України, на який посилаються деякі ЗМІ, підстав для такого оптимізму не
дає.
Багато в чому цей документ ніяк не відрізняється від старого
«Положення про адміністрацію Президента України». Олександрові
Зінченку, як і Віктору Медведчуку, підпорядковуються перші заступники та
просто заступники. Причому, як і тоді, так і тепер, точна кількість ані тих, ані
інших у положенні не зазначається. За деякими відомостями, Олександр
Олексійович розраховував, що заступатимуть його відразу вісім чиновників,

27
проте Ющенко начебто дав згоду лише на чотирьох, причому нібито тільки
один дістане статус першого заступника. Проте, якщо ця цифра не буде
закріплена в документі, кількість заступників у майбутньому може і зрости.
Як і раніше, серед співробітників президентського апарату значиться
таємничий уповноважений Президента України з питань контролю за
діяльністю Служби безпеки України. Така посада, якщо не помиляємося,
була введена в штат АП ще 1997 року за Євгена Кушнарьова. Появу
чергового президентського контролера неодноразово критикували
представники опозиції, які вважали: вигадавши ще одну чиновницьку посаду,
гарант знов порушив законодавство та Конституцію [9, с. 224].
Річ у тім, що СБУ, відповідно до Закону «Про службу безпеки
України», «підпорядкована Президенту України та підконтрольна Верховній
Раді України». Крім того, згідно з Конституцією, діяльність державних
органів у сфері національної безпеки «координує і контролює Рада
національної безпеки й оборони України». Більше діяльність спецслужби не
має права контролювати ніхто. Жоден інший державний орган. Не кажучи
вже про незрозумілого уповноваженого, котрий перебуває у штаті структури,
яка навіть не згадується в Основному Законі.
Кучмівські юристи стверджували, що обвинувачення є безпідставними:
СБУ підпорядковується Президенту, Президент — глава РНБОУ. І тому має
право мати у своєму апараті куратора Служби безпеки. Така логіка виглядає
сумнівною. По-перше, СБУ Президенту не підконтрольна, а підпорядкована,
що, з юридичного погляду, не одне й те саме. По-друге, глава РНБОУ — ще
не весь РНБОУ. І нарешті, по-третє, відповідно до 106-ї статті Конституції,
Президент не має права передавати свої повноваження іншим особам або
органам.
Сподіватимемося, з остаточного варіанта Положення про
президентський секретаріат уповноважений контролер СБУ зникне. Проте в
чорновому варіанті цей громадянин (повноваження якого, до речі, не

28
виписані) присутній. Що наводить на думку: секретаріат — аж ніяк не
обіцяна Президентом канцелярія.
Це випливає, зокрема, із двозначних формулювань обговорюваного
пресою положення про секретаріат. Передбачається, зокрема, що структура,
підпорядкована Зінченку, «має право представляти та відстоювати інтереси
Президента України в органах і установах України та за її межами .» Це,
вибачте, як? Що значить «відстоювати інтереси Президента» з юридичного
погляду? І яким чином допоміжна служба глави держави правомочна
«відстоювати інтереси», наприклад, у Кабінеті міністрів? А як же обіцянка не
створювати новий «перший уряд України»?
І вже зовсім незрозуміло, що означає словосполучення «відстоювати
інтереси Президента України за її межами». За межами України можна
відстоювати лише інтереси держави. І такими повноваженнями наділені сам
Президент і Міністерство закордонних справ. Хіба їхніх зусиль не досить?
Усім відомо, що тривалий час вітчизняне МЗС, власне, було не більш
як виконавцем волі Головного управління з питань зовнішньої політики АП.
Однак нині нам начебто обіцяли чітке дотримання Конституції і законів. Усіх
запевнили, що кожен займатиметься своєю справою. Зовнішньополітичне
відомство наділене повноваженнями й довірою. Запроваджено посаду віце-
прем’єра з питань європейської інтеграції. Чому ж тоді запланована
чисельність нової Головної служби зовнішньої політики перевершує
чисельність старого одіозного Головного управління з питань зовнішньої
політики?
Секретаріату делегується право «запитувати й одержувати інформацію,
документи та матеріали від державних органів і органів місцевого
самоврядування, державних підприємств, організацій і посадових осіб».
Узагалі-то правом на одержання такої інформації володіє не секретаріат, а
Президент. Його допоміжні органи можуть це робити лише з доручення
глави держави. А в положенні має бути записано, що здійснювати ці функції

29
секретаріат може в межах статті 106 Конституції, де перелічено права та
повноваження Президента [12, с. 56].
Дивує делеговане секретаріату право «порушувати . перед керівниками
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій питання про усунення виявлених у їхній діяльності
недоліків і упущень, а про факти порушення Конституції і законів України,
указів і розпоряджень Президента України інформувати правоохоронні
органи».
Здається, розробники забули, що секретаріат не є гілкою влади.
Структура, покликана всього лишень «забезпечувати умови життєдіяльності
Президента», не може (навіть за дорученням глави держави) перебирати на
себе функції гаранта Конституції, Кабінету міністрів або парламенту.
У чорновому варіанті положення (до якого, сподіваємося, все-таки
внесли необхідні смислові правки) деякі юристи побачили спробу
секретаріату привласнити й законодавчі функції. Передбачається, що
секретаріат «формулюватиме і вноситиме проекти рішень та актів
Президента України, забезпечуватиме і контролюватиме їх виконання».
Некоректність формулювання видно неозброєним оком. Апарат може, на
доручення глави держави, розробляти й готувати проекти. А право
«формулювати і вносити», з погляду законотворчості, належить
Президентові. Що ж до ефективного контролю за дотриманням указів, то це
питання, на превеликий жаль, належним чином не відрегульоване. Великою
мірою тому, що закон про Президента в нас досі не ухвалено. Є лише дуже
застарілий закон «Про Президента УРСР».
Описуване ж нами положення про секретаріат — лише додаток до
президентського указу. Те, що профільний закон просто необхідний і що
повноваження апарату мають бути в ньому докладно виписані, більш ніж
очевидно.
Однак повернімося до штатного розпису. Його вивчення навело на
думку, що чисельність президентського апарату не зменшиться, а радше,

30
навпаки, збільшиться. Нагадаємо, що схема побудови нового органу майже
повністю дублює схему АП. Та ж вертикаль. Ті ж перші заступники. Ті ж
численні головні управління (які тепер, щоправда, перейменовано у служби).
Те ж горезвісне право «участі в розробці проектів указів Президента на всіх
етапах у Кабінеті міністрів, Раді національної безпеки та інших органах
державної влади». Однак є й смішне нововведення. Перший помічник тепер є
ще й «керівником кабінету Президента України». Кабінет Президента
вписаний у структуру секретаріату. Притому що нікому не відомо, про що
конкретно йдеться, оскільки застережено: «функції і склад Кабінету якого
визначаються окремим положенням» [18, с.105].
Якщо є потреба у створенні якогось кабінету, то, слід гадати,
секретаріат не в змозі повністю задовольнити потреби Президента. А якщо
він не в змозі цього зробити, навіщо він тоді потрібен? Цілком можливо, що
перший помічник Ющенка Олександр Третяков врахував сумний досвід
попередника. А тому вирішив обзавестися власною структурою, щоб мати
додаткові важелі в боротьбі за вплив на патрона. Інших логічних пояснень
появи таємничого кабінету ми знайти не можемо. Зате можемо поставити
цілком логічне запитання: як можна було планувати роботу секретаріату,
якщо всередині його існує ще один квазіорган, повноваження якого досі не
визначено? Можливо, був сенс почекати, доки положення про кабінет
Президента буде готове, щоб уникнути ризику створення двох адміністрацій
під одним дахом? І легалізувати обидві структури (якщо вже в них є потреба)
одним президентським указом.
Двозначність формулювань положення, масштаби структури й
амбіційність політиків, котрі приходять у новий орган (який поки що дуже
скидається на старий), не може не тривожити. Формальний ризик втручання
президентської канцелярії в діяльність конституційних органів, як і раніше,
високий.

31
Можливо, поки що не варто давати категоричних оцінок. Але один
висновок, на жаль, напрошується сам собою: всупереч сподіванням, влада не
стає менш громіздкою. А в багатьох моментах — і прозорішою.

32
РОЗДІЛ III. ПОКРАЩЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
АДМІНІСТРАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
3.1. Пропозиції щодо покращення діяльності
Адміністрації Президента України

Адміністрація президента зазвичай визнається осно-вним органом, що
займається забезпеченням діяльності глави держави. При цьому інші органи
– дорадчий орган з питань національної безпеки, центр стеження за
обстановкою, державна рада, інші дорадчо-консультативні органи, що
утворюються за рішенням президента, орган особистого силового
забезпечення глави держави, орган господарського забезпечення діяльнос-ті
глави держави – можуть не входити до складу адміністрації президента і
мати самостійний статус. Однак дані органи мають допоміжний характер і не
мають самостійного політичного значення, спрямовані на забезпечення
повноважень президента тому тісно пов’язані з адміністрацією президента.
Велику роль в ефективному здійсненні Президентом України своїх
повноважень відіграють численні дорадчі й консульта-тивні органи, що
створюються Президентом України з фахівців відповідних галузей ідіють
нагромадських засадах. Дорадчі й консультативні органи створюються
главою держави для надання йому необхідної допомоги і підтримки у
здійсненні конституційних повноважень. Метою їх створення є забезпечення
врахування думки громадян, котрі користуються особливою повагою з боку
учасни-ків тієї чи іншої сфери суспільного життя, взаємного зв’язку між
главою держави і суспільством при прийнятті відповідних рішень.
Допоміжні органи дозволяють істотно розширити мож-ливості органу
державної влади у реалізації компетенції, підвищити ефективність його
діяльності. Але одночасно ці структури зумовлюють розмивання можливості
особистої участі глави держави у прийнятті або узгодженні владних рішень.
Тому досить низький рівень правової регламентації порядку участі
Президента України в діяльності допоміжних органів, на наш погляд, є

33

неприпустимим.
Володіння та управління великим обсягом інформаційних ресурсів
дозволяє допоміжним органам здійснювати вплив у визначеному досить
часто самими цими органами напрямку на правові, політичні, економічні та
інші процеси. З метою попередження зловживань, пов’язаних з виконанням
ролі інформаційного посередника, вважаємо необхідним здійснення заходів
щодо запровадження альтернативності джерел інформування глави держави,
збільшення форм безпосереднього одержання главою держави інформації, в
тому числі з використанням сучасних інформаційно-комунікативних
технологій, а також слід посилити наукове супроводження діяльності
Президента України. Базовою науково-дослідною установою аналітико-
прогнозного забезпе-чення діяльності Президента України визначено
Національний інститут стратегічних досліджень, який був утворений Указом
Президента України у 1992 році і підпорядкований безпосеред-ньо главі
державі у 2002 році. Основними завданнями Інституту є організаційне,
методичне та наукове супроводження підготов-ки проектів щорічних послань
Президента України до Верховної Ради України; наукове обґрунтування,
аналіз та оцінка про-блем і перспектив суспільно-політичного розвитку
України; наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою
національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної
безпеки України; дослідження проблемних питань економічного,
демографічного, соціального, гуманітарного, етнополітичного, воєнно-
політичного, зовнішньополітичного, інформаційного, екологічного розвитку
України; дослідження тамоніторинг регіональних аспектів суспільного
розвитку; наукова експертиза проектів законодавчих таінших нормативно-
правових актів, державних заходів соціально-політичного спрямування;
публікація результатів наукових досліджень, оперативне видання матеріалів з
основних напрямів наукової діяльності Інституту [9, с. 143].
Підвищенню ефективності діяльності апарату Президента України
сприятиме встановлення чіткого тасистемного контролю за його діяльністю,

34
забезпечення публічності роботи. Необхідно більш чітко визначити питання
підзвітності та підконтрольнос-ті допоміжних органів Президентові України.
На жаль, вони не знаходять належного закріплення у нормативних
документах.
Зокрема, слід звернути увагу на проблему контролю за розпоря-
дженнями Глави Адміністрації Президента України, доцільність надання
Президенту України повноважень щодо їх скасування.
Слід відмітити, що інституційна нормативно визначена модель
неминуче зазнає трансформаційного впливу з боку поза-інституційних
чинників. У випадку з президентським апаратом ця риса проявляється
особливо яскраво, що зумовлено статус-ним протиріччям – юридичним
статусом допоміжної структури та фактичною роллю одного з
найвпливовіших державних інсти-тутів. Відтак при забезпеченні належних
правових регуляторів одночасно значна увага має приділятися безумовному
додер-жанню встановлених правових меж діяльності, підвищенню рівня
правової та управлінської культури відповідних органів.
У підсумку слід зазначити, що незважаючи на широкі можливості
Президента впливати на загальний механізм здійснення державної влади в
усіх сферах суспільного життя, ступінь їх практичної реалізації залишається
недостатньо високим, що зу-мовлено рядом об’єктивних і суб’єктивних
факторів. У першу чергу, слід інтенсифікувати законопроектну роботу
Президента, поліпшити спілкування глави держави з широкими верствами
населення, удосконалити систему і структуру допоміжних ор-ганів при
Президентові України, налагодити конструктивну співпрацю глави держави з
іншими органами публічної влади [14, с. 83].
Слід відзначити, що хоча розбудова президентського апарату на
засадах американської моделі стала вже традиційною, на да-ному етапі
державного будівництва вбачається раціональним використання принципів
організації президентського апарату за французькою моделлю. Вона
дозволяє при зменшенні загаль-ної чисельності працівників президентського

35
апарату залучити до його діяльності високопрофесійних службовців певних
ор-ганів державної влади, а також у функціональному відношенні чітко
розмежувати цивільно- і військово-орієнтовані блоки структур
президентського апарату, забезпечити домінування ко-ординаційної
міжвідомчої діяльності.

3.2. Шляхи покращення взаємодії органів Адміністрації
Президента України з місцевими органами державної влади
Однією з особливостей української моделі організації державної
виконавчої влади і самоврядування на місцях є те, що місцеві органи
виконавчої влади створюються не тільки для здійснення контрольно-
наглядових функцій щодо місцевого самоврядування та його органів, а й
перебирають на себе основний обсяг повноважень із здійснення управління
відповідними територіями, зокрема районами і областями. Згідно з
Конституцією районні та обласні ради визначаються як органи місцевого
самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад,
проте без власних виконавчих органів, функції яких відповідні ради
вимушені делегувати місцевим державним адміністраціям. Це, призводить до
виникнення однієї з найскладніших проблем – проблеми розмежування
функцій і повноважень між місцевими органами державної виконавчої влади
та органами місцевого самоврядування [4,c. 67].
Характер взаємовідносин між місцевими органами державної
виконавчої влади і органами Адміністрації Президента України залежить від
багатьох чинників. Однак найсуттєвіший вплив на форму і зміст цих
взаємовідносин справляють конституційно-правові засади місцевої влади,
політика децентралізації та деконцентрації влади, спільність територіальної
основи та об’єктів управлінської діяльності, функціональна близькість,
соціальний характер держави, а також встановлена система місцевого
управління.

36
Безперечно, головна причина проблем, що постає у взаємовідносинах
органами Адміністрації Президента України та органів місцевого
самоврядування, полягає у недосконалості чинного законодавства України,
що регулює їх діяльність. Це досить яскраво ілюструє аналіз норм законів
України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні
адміністрації» в частині, якою визначаються повноваження органів місцевого
самоврядування та держадміністрацій. Неважко помітити, що багато
повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування і органами
Адміністрації Президента України, що призводить до виникнення конфліктів
між ними через різне розуміння меж здійснення функцій та повноважень.
Такі проблеми постають у відносинах між районними державними
адміністраціями й органами місцевого самоврядування сіл, селищ і міст
(районного підпорядкування), районними радами; між обласними
державними адміністраціями й органами місцевого самоврядування міст
(обласного підпорядкування) і обласними радами [7,c. 62].
Акти Президента України і Кабінету Міністрів України доповнюють
окремі положення згаданих законів, пристосовуючи структури місцевих
органів виконавчої влади до нових потреб державного управління.
Слід зазначити, що навіть найдосконаліше законодавство не
виключне компетенційних суперечок між місцевими органами державної
влади та органами Адміністрації Президента України. Найефективнішим
засобом вирішення компетенційних спорів між органами Адміністрації
Президента України та органами місцевого самоврядування є судовий
розгляд справ з даного приводу.
Сьогодні Конституційний Суд має право тлумачити Конституцію ти
закони України, а з часом може стати важливим джерелом розмежування
функцій й повноважень між місцевими держадміністраціями та органа ми
місцевого самоврядування. Він здійснює контроль актів  Верховної Ради,
Президента, Кабінету Міністрів Верховної Ради АРК, і в тому числі щодо
розмежування функцій і повноважень влади на місцях. Самі місцеві

37
адміністрації чи органи місцевого самоврядування не можуть звертатися до
Конституційного Суду з приводу своїх спорів, але можуть направляти до
нього подання щодо тлумачення компетенційних норм Конституції та
законів[10, c. 4].
Починаючи майже від самого проголошення Незалежності України
при президентах України діяли різні консультативно-дорадчі органи, що
опікувалися питаннями оптимізації взаємодії місцевих органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування: Рада регіонів та Координаційна рада з
питань місцевого самоврядування, Національна рада з узгодження діяльності
загальнодержавних і регіональних органів і місцевого самоврядування,
Комісія з питань адміністративно-територіального устрою та інші. За
підтримки Президента України було створено Фонд сприяння місцевому
самоврядуванню України.
Указом Президента України № 241/2008 від 20 березня 2008 р. було
затверджено Положення про Національну раду з питань взаємодії органів
державної влади та органів місцевого самоврядування. Цей орган став
Спадкоємцем попередніх інституцій і увібрав у себе більшість їх функцій і
урахуванням сучасних вимог та особливостей[8, c. 13].
Однак, слід зауважити, що попередні консультативно-дорадчі органи
па практиці виконували суто політичну роль та не мали вирішального ті
впливу на створення необхідних умов для розмежування функцій та
повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого
самоврядування, а лише призводили до погоджених дій з окремих питань їх
функціонування.
Мається на увазі, що персональний склад цих органів формується
переважно згори, які очолюють центральні органи виконавчої влади, місцеві
державні адміністрації, є головами великих міст країни. Це в багатьох
випадках формалізує діяльність цього органу. Важливо, щоб у цьому органі
були ширше представлені сільські, селищні і міські (міст районного
значення) голови, депутати місцевих рад [12, c. 6].

38
Підвищення ефективності діяльності органами Адміністрації
Президента України та органів місцевого самоврядування не може бути
досягнуто без створений якісної правової основи їх функціонування. Саме на
законодавчому рівні має бути закріплено механізм взаємовідносин між
місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування, процедури передачі й реалізації делегованих повноважень.
Взаємодія органами Адміністрації Президента України й органів
місцевого самоврядування має здійснюватися на основі принципів,
закріплених у Конституції України та конкретизованих у чинному
законодавстві.
Першу групу таких принципів становлять засади конституційного
ладу України: принципи народного і державного суверенітету, демократизму,
унітаризму, визнання і гарантованості місцевого самоврядування, соціальної,
правової держави, законності, гласності тощо.
Друга група загальних принципів також стосується організації
діяльності майже всіх органів публічної влади, але не має ознак,
притаманних основам конституційного ладу України: професіоналізм
(компетентність), економічність, ефективність, самостійність, рівний доступ
громадян до державної та муніципальної служби, поєднання виборності та
призначуваності, колегіальності та єдиноначальства, поєднання загалі,
державних і місцевих інтересів, єдність і цілісність державної території,
поєднання централізації і децентралізації в здійсненні державної влади,
збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх
історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних
особливостей, етнічних і культурних цінностей тощо.
Спеціальні принципи стосуються виключно взаємовідносин між
органами Адміністрації Президента України та органами місцевого
самоврядування і не можуть без суттєвого коригування застосовуватися до
інших органів публічної влади. До них слід віднести принципи: правової
організаційної та матеріально-фінансової самостійності місцевого

39
самоврядування і місцевих державних адміністрацій; належний контроль з
боку місцевих державних адміністрацій за виконанням органами місцевого
самоврядування делегованих повноважень виконавчої влади, законодавче
забезпечення механізму цивілізованого розв’язання конфліктів, взаємної
підтримки і взаємодопомоги у вирішенні питань загальнодержавного і
місцевого значення, ефективності взаємодії, паритетності взаємовідносин,
взаємного контролю за виконанням делегованих повноважень, наукової
організації взаємодії, багатоманітності форм і методів взаємодії,
ефективності та економічності взаємодії, відповідальності тощо.
У цілому принципу взаємодії органами Адміністрації Президента
України і місцевого самоврядування складають систему. Вони діалектично
пов’язані між собою і для досягнення високих результатів мають втілюватися
тільки в комплексі [10, с. 94 – 96].
Розмежування повноважень на місцевому рівні слід здійснювати у
спосіб визначення переліку сфер суспільного життя, які доцільно віднести до
компетенції місцевого самоврядування, залишивши вирішення інших питань
за місцевими держадміністраціями. Крім виключних повноважень кожної зі
сторін, слід обов’язково виокремити й сфери спільної дії. До того ж слід
виходити з принципу субсидіарності й намагатися передати у відання
місцевого самоврядування максимально можливе коло справ підкріпивши
його необхідною фінансовою основою. При цьому необхідно додержуватися
правила: влада більш високого територіального рівня може втручатися у
сферу влади більш низького рівня лише тією мірою, якою остання
продемонструвала свою неспроможність.
У перспективі систему регіональної влади необхідно реформувати не
стільки в напрямі розподілу повноважень, скільки в напрямі радикальної
зміни в самій системі організації публічної влади на місцевому й
регіональному рівнях, що супроводжується зміною юридичної природи
обласних і районних рад, створенням виконавчих органів обласних і
районних рад, зміною статусу обласних державних адміністрацій. При цьому

40
доречно використати позитивний досвід організації регіональної влади у
європейських країнах, зокрема модель адміністративного устрою і структуру
регіонального адміністрування у Франції, Італії та Польщі, які досягли
суттєвих успіхів на цьому шляху протягом 70-90- х років XX ст. [6, c. 118].
Обласні та районні Держадміністрації мають перетворитися на
представництва державної влади (президента, уряду) на місцях, на органи,
що здійснюють контрольно-наглядові функції за діяльністю органів
місцевого самоврядування та забезпечують виконання в межах регіону
загальнодержавних функцій виконавчої влади, які не можуть бути передані
органам місцевого самоврядування.
Наділення районних і обласних рад правом утворювати власні
виконавчі комітети, функціонування на цьому рівні структур центральної
виконавчої влади в особі місцевих державних адміністрацій, що матимуть
свій окремий апарат, забезпечить «локальний поділ влади», утворення дієвої
системи місцевого самоврядування із самостійними повноваженнями, в
межах яких можливо реально управляти територією, поєднуючи
загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси[16, c. 18].
Але жорстке розмежування повноважень для вирішення питань
місцевого значення і державних повноважень неможливе. Завжди
залишатиметься сфера справ «прикордонної зони», в межах якої органи
виконавчої влади і органи місцевого самоврядування «приречені» на тісну
взаємодію на принципах взаємозамінюваності та взаємодоповнюваності.
Тож, існують і інші способи розмежування функцій і повноважень
між органами влади на місцях. Так, наприклад, компетенційні суперечки
можна погоджувати на різних нарадах, у спеціально створюваних комісіях,
через особисті контакти представників місцевих державних адміністрацій та
органів місцевого самоврядування.
Перспективним слід визнати і спосіб укладання договорів та угод
щодо спільної діяльності у відповідних сферах суспільного життя. Місцеві
державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають право

41
укладати договори, що можуть конкретизувати відповідно до закону їх
взаємні права та обов’язки[14, c. 20].
Сьогодні вже мають місце приклади взаємодії між органами
Адміністрації Президента України і місцевим самоврядуванням, що
базуються на чіткій науковій методології і втілюються в різноманітних
організаційно-правових формах. Це і розробка стратегій регіонального
розвитку і укладання програм соціально-економічного та науково-технічного
розвитку окремих територій. При цьому відповідні органи влади мають
творчо підходити до наявних форм і методів взаємодії, зважаючи на місцеві
особливості.
Подальше вдосконалення форм і методів взаємодії органами
Адміністрації Президента України і місцевого самоврядування має
відбуватися в межах адміністративної та муніципальної реформи за
напрямами, передбаченими Державною стратегією управління місцевим і
регіональним розвитком.

42

ВИСНОВКИ

З вищесказаного можна прийти до наступних висновків:
Згідно Указу Президента України від 19 лютого 1997 року N 159
(159/97) (в редакції Указу від 6 березня 2003 року N 203/2003) адміністрація
Президента України була постійно діючим органом, що створюється
відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) Президентом України для
забезпечення його діяльності.
Адміністрація у своїй діяльності керувалася Конституцією України
(254к/96-ВР), законами України, актами Президента України та Кабінету
Міністрів України, а також цим Положенням.
Основними завданнями Адміністрації було організаційне, правове,
консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інші види
забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією
України (254к/96-ВР) повноважень глави держави, гаранта державного
суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції
України, прав і свобод людини і громадянина, зокрема щодо:
 забезпечення державної незалежності і правонаступництва
держави;
 представлення України в міжнародних відносинах, здійснення
керівництва її зовнішньополітичною діяльністю, ведення переговорів та
укладання міжнародних договорів України, визнання іноземних держав,
призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в
інших державах та при міжнародних організаціях, прийняття вірчих і
відкличних грамот представників іноземних держав;
 здійснення повноважень Верховного Головнокомандувача
Збройних Сил України, керівництва у сферах національної безпеки і
оборони;

43
 здійснення заходів із забезпечення реалізації повноважень
Президента України як гаранта додержання Конституції України (254к/96-
ВР), прав і свобод людини і громадянина;
 утворення, реорганізації і ліквідації міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади;
 утворення судів у визначеному законом порядку;
 призначення та звільнення посадових осіб органів державної
влади, вирішення інших кадрових питань, що належать до повноважень
Президента України;
 відносин глави держави з Верховною Радою України, Кабінетом
Міністрів України, центральними та місцевими органами виконавчої влади,
судами, іншими державними органами, а також органами місцевого
самоврядування, установами, політичними партіями, громадськими та
іншими організаціями;
 вирішення питань, пов'язаних із нагородженням державними
нагородами, встановленням відзнак Президента України, присвоєнням вищих
військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних
звань і класних чинів, прийняттям до громадянства України та припиненням
громадянства України, наданням притулку в Україні, здійсненням
помилування.
Адміністрація відповідно до покладених на неї завдань: аналізувала
політичні, економічні, соціальні, культурні та інші процеси, що відбуваються
в Україні і світі, готує для Президента України аналітичні висновки, а також
пропозиції щодо діяльності глави держави, внутрішньої та зовнішньої
політики України, додержання Конституції України (254к/96-ВР), прав і
свобод людини і громадянина, забезпечення державної незалежності,
державного суверенітету, територіальної цілісності України,
правонаступництва, національної безпеки та оборони держави, економічного
і соціального розвитку, законності і правопорядку, розв'язання проблем
охорони довкілля, місцевого самоврядування;

44
здійснювала підготовку проектів послань Президента України до
народу, щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про
внутрішнє і зовнішнє становище України, інших програмних документів;
забезпечувала відносини Президента України з Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України,
правоохоронними, іншими державними органами, політичними партіями, а
також органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
громадськими та іншими організаціями;
здійснювала експертизу прийнятих Верховною Радою України законів
України, готує Президентові України пропозиції щодо їх підписання чи
повернення до Верховної Ради України для повторного розгляду;
попередньо опрацьовувала внесені в установленому порядку
пропозиції щодо утворення, ліквідації та реорганізації міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, утворення судів;
забезпечувала підготовку проектів указів і розпоряджень Президента
України, а також проектів законів України, що вносяться Президентом
України до Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи;
здійснювала підготовку проектів конституційних подань Президента
України до Конституційного Суду України;
вносила Президентові України пропозиції з питань кадрової політики,
попередньо опрацьовує внесені в установленому порядку подання щодо
призначення на посади та звільнення з посад керівників органів виконавчої
влади, суддів, інших посадових осіб, призначення на посади та звільнення з
посад яких належить до повноважень глави держави;
аналізувала акти Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, а також рішення голів місцевих державних
адміністрацій та за наявності підстав вносить Президентові України
пропозиції щодо необхідних змін до них з метою приведення у відповідність

45
із Конституцією (254к/96-ВР) та законами України, актами Президента
України або щодо зупинення їх дії чи скасування;
забезпечувала координацію заходів щодо здійснення контролю за
додержанням центральними та місцевими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування (в частині делегованих їм повноважень),
а також підприємствами, установами і організаціями положень Конституції
(254к/96-ВР) та законів України, вимог указів, розпоряджень і доручень
Президента України, проведення комплексних перевірок їх виконання;
контролювала виконання указів і розпоряджень Президента України;
організовувала проведення моніторингу інформаційного простору
України, вносить Президентові України пропозиції щодо забезпечення
інформаційної безпеки держави, організовує висвітлення засобами масової
інформації діяльності глави держави, здійснює відповідну редакційно-
видавничу діяльність;
вносила Президентові України пропозиції з питань нагородження
державними нагородами, встановлення відзнак Президента України,
присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших
вищих спеціальних звань і класних чинів, геральдики, прийняття до
громадянства України та припинення громадянства України, надання
притулку в Україні, здійснення помилування тощо.
24 січня одним із перших своїх указів Віктор Ющенко розпорядився
реорганізувати адміністрацію Президента на державний секретаріат
Президента. Очолити новий орган мав державний секретар, яким було
призначено екс-керівника виборчої кампанії Віктора Андрійовича
Олександра Зінченка.
Секретаріат Президента України є постійно діючим органом, що
утворюється Президентом України відповідно до пункту 28 статті 106
Конституції України для здійснення його повноважень.

46
Секретаріат у своїй діяльності керується Конституцією України,
законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів
України, а також цим Положенням.
Основним завданням Секретаріату є забезпечення виконання
Президентом України його конституційних обов’язків та повноважень на
засадах відкритості, гласності та прозорості.
Для виконання основного завдання Секретаріат здійснює організаційне,
правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-
технічне та інші види забезпечення ефективної реалізації Президентом
України визначених Конституцією України повноважень Глави держави.
Секретаріат координує роботу з підготовки, розстановки, підвищення
кваліфікації та оцінки кадрів центральних та місцевих органів державної
влади, які призначаються та звільняються Президентом України. Більшість
функцій які належали Адміністрації Президента України передалися “у
спадок” новому Секретаріату Президента України. Можливо, поки що не
варто давати категоричних оцінок. Але один висновок, на жаль,
напрошується сам собою: всупереч сподіванням, влада не стає менш
громіздкою. А в багатьох моментах — і прозорішою.

47

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – К., 1996.
2. Указ Президента України від 14 грудня 1996 року № 1220 “Про
Адміністрацію Президента України”;

Указ Президента України від 19 лютого 1997 року № 159 “Про
затвердження Положення про Адміністрацію Президента України”;
4. Указ Президента України від 20 серпня 2002 року № 729 “Про
заходи щодо вдосконалення діяльності Адміністрації Президента України”;
5. Указ Президента України від 6 березня 2003 року № 203
“Питання Адміністрації Президента України”;
6. Указ Президента України від 6 червня 2003 року № 484 “Про
Головне аналітичне управління Адміністрації Президента України”;
7. Статті 4–7, 9–12 Указу Президента України від 14 квітня 2004
року № 434 “Про невідкладні заходи з удосконалення організації прийому
громадян органами державної влади, органами місцевого самоврядування та
посадовими і службовими особами цих органів”;
8. Указ Президента України від 20 жовтня 2004 року № 1284 “Про
внесення змін до Указу Президента України від 20 серпня 2002 року № 729”.
9. Указом Президента України від 27 січня 2005 року № 111/2005
“Про Секретаріат Президента України”.
10. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.
11. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.
12. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник.
Ч.1. – К., 2003.
13. Конституційне право України / Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2001.
14. Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2002.

48
15. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ,
доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.
16. Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій,
В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 2002. – 206 с.
17. Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ
“Перун”, 2003. – 416 с.
18. Президентський аппарат: етапи формування / За ред. Колодія А.
– К., 2004.
19. Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський,
А.М.Колодій та ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2003.

Замовити курсову роботу

рецензия на дипломную работу

Рецензія на дипломну роботу

Завершальною стадією після написання дипломної роботи є рецензія на неї з метою допуску студента до захисту, присвоєння кваліфікації та видачі диплому про закінчення навчального закладу.

Рецензент повинен детально ознайомитись з дипломною роботою, наскільки її зміст виявляє :

  • рівень теоретичної та спеціальної підготовки студента,
  • вміння користування джерелами інформації,
  • повноту розкриття теми дипломної роботи,
  • знаходження рішень поставлених задач.

При написанні рецензії вивчаються всі розділи дипломної роботи, графічна та розрахункова частини, визначаються позитивні сторони та недоліки роботи, практичне її значення та застосування за обраною спеціалізацією.
Звертається увага на оформлення дипломної роботи, текст повинен бути конкретним, почерк розбірливим (при рукописному написанні).

Ознайомившись з вищенаведеним текстом, деталі Ви зможете уточнити на нашому сайті docentx.com в розділі «Наукові роботи, їх види».

Як писати рецензію на дипломну роботу?

Рецензію на дипломну роботу, як правило, повинен писати незалежний рецензент, причому у довільній формі. Але такий підхід давно вже не застосовується. По суті, рецензія на дипломну роботу стала лише формальністю, яку керівники дипломів перекладають на самих дипломників. Тому працюючи над дипломною роботою Ви добре знаєте її переваги та недоліки, відповідно при написанні рецензії самостійно труднощі у Вас не повинні виникати, але підписати її повинен незалежний рецензент.

Рецензія досить умовно поділяється на такі розділи: заголовок, вступ, основна частина, висновок.

У заголовку вказується відгук рецензента про дипломну роботу студента на тему.

У вступній частині висвітлюється тема дипломної роботи: актуальна (не актуальна), пов’язана (не пов’язана) з майбутньою професією.

В основній частині розглядається структура дипломної роботи, чи відповідає вона обраній темі, чи розкриває її зміст. Вказується чи робота виконана студентом самостійно (на скільки відсотків), як були враховані зауваження наукового керівника. Тобто в основній частині проводиться розгляд роботи, визначаються її недоліки та переваги.

У висновку вказується чи відповідає робота діючим вимогам, чи може бути допущеною до захисту Державною Екзаменаційною Комісією та на яку оцінку заслуговує.

В прикінцевій частині вказано П.І.Б. рецензента, посада, підпис завіряється печаткою по місцю роботи рецензента.
Рецензії пишуться обсягом від 1/2 до 2/3 сторінки формату А-4, але не більше однієї сторінки.

Рецензія на дипломну роботу приклад написання

  1. заголовок – тема роботи, факультет, П.І.Б. студента, курс, номер групи;
  2. вступ – актуальність обраної теми та в якій галузі економіки ( мистецтва), або обґрунтовано спростовується, якщо не актуальна ;
  3. вказати назву підприємства (організації) за матеріалами якого була написана дипломна робота;
  4. провести характеристику виконаної роботи, конкретність викладення матеріалу відповідно до вимог чинного законодавства чи інших вимог, звертаючи увагу на якість виконання розрахункової чи графічної частин;
  5. при огляді змісту рецензент проводить оцінку кожного розділу, виділяючи позитивні моменти проведених студентом досліджень з застосуванням теоретичних та організаційно-методологічних знань;
  6. висновки та пропозиції, викладені в дипломній роботі, чи є вони достатньо аргументованими, чи застосовувались при проведенні досліджень сучасні методи обробки інформації та як результати досліджень будуть сприяти удосконаленню організації роботи на підприємстві;
  7. відповідність роботи встановленим методичним вимогам, чи написана робота грамотно, повнота розкриття теми;
  8. недоліки та зауваження. Хоч цей розділ не дуже приємний, але він являється обов’язковим для рецензії на диплом. Звичайно ми розуміємо, що жоден студент не може написати досконалу дипломну роботу, але щоб не зіпсувати загальне враження, зазвичай знаходять якийсь дрібний недолік та вказують на нього (багато теорії, брак власних висновків, невеликі граматичні помилки, помилки у розрахунках).
  9. рекомендована оцінка. Пишемо таку оцінку, на яку заслуговує студент, для під страховки ставимо на бал вищу, але якщо оцінка завищена – науковий керівник на це вкаже.
  10. рецензія на диплом обов’язково підписується, тобто вказується рецензент такий (П.І.Б., науковий ступінь, посада), підпис завіряється по місцю роботи рецензента печаткою, дата.

Загалом рецензія повинна обґрунтовувати оцінку дипломної роботи.

Рецензія на дипломну роботу зразок

 

Рецензія на дипломну роботу відповідає затвердженій темі та виконана відповідно до завдання. Дипломну роботу можна визначити як актуальну та своєчасну, оскільки присвячена важливим в даний час питанням (перелік питань) , на прикладі підприємства (назва ).

Робота складається згідно вимог зі вступу, розділів (кількість), висновків, переліку джерел інформації. В роботі було зроблено те і те, проаналізовано те і те, розглянуто суть проблеми, ґрунтовно визначено вплив на неї об’єктивних та суб’єктивних факторів. Самостійність виконання та творчий підхід студента дозволив визначити реальний стан підприємства на ринку надання послуг. Проведено аналіз динаміки окремих показників за тривалий період. Робота містить графіків (кількість), розрахунків (кількість). Проведено оцінку економічної доцільності реалізації запропонованих заходів.

Разом з тим, дипломна робота містить ряд недоліків, зокрема (перелік). Недостатньо повно розкрито питання теоретичних основ (по темі). У роботі бажано було більш детально розглянути питання (наводяться конкретна задача). Однак ці недоліки не мають принципового значення, не впливають суттєво на кінцевий результат і не знижують загального враження від проведеної роботи.

Далі робиться загальний позитивний висновок про дипломну роботу те, що вона виконана на належному рівні. Лаконізм, логічна послідовність викладення теми, дотримання вимог стилістики та мови, вміння користуватись джерелами інформації (документи Уряду, нормативно-правова база, праці класиків, світової науки) заслуговують високої оцінки.

Дипломник показав себе як знаючий фахівець, продемонстрував глибоке знання предмету та вміння практичної роботи. Висновки та рекомендації викладені в дипломній роботі мають практичну цінність, можуть бути використані там-то і там, а також студентами, які навчаються за даною спеціальністю, практичними працівниками, викладачами.

Дипломна робота відповідає встановленим вимогам і заслуговує оцінки відмінно, а її автору (П.І.Б. студента), присвоєння кваліфікації (відповідно до обраної спеціальності).

Рецензент: наукове звання, посада, П.І.Б., підпис завіряється по місцю роботи рецензента, дата.
На нашому сайті docentx.com Ви довідаєтесь про те, як написати рецензію на дипломну роботу, отримати зразок рецензії на дипломну роботу, а також замовити рецензію на дипломну роботу на задану тему.

 

Замовити дипломну роботу

Колектив сайту docentx.com завжди радий буде Вам допомогти, доступні ціни, якісне виконання збереже Ваш час та дасть змогу отримати високу оцінку дипломної роботи. Заповнюйте форму на нашому сайті та замовляйте роботу.